РОЗДІЛ 22

   Після вечора откровень, ми здружилися ще міцніше. Нам було про що поговорити. Я часто розповідала про свої пригоди в Москві, а Аня про своє життя, про втечу, ну і звісно про свого хлопця. Очевидно, що він був у неї хорошим, адже, знаючи правду, залишався поруч. Жили вони вже разом у старенькій хатинці, що дісталася йому від бабусі. Батьки пообіцяли допомогти з ремонтом, але вже після весілля, що планувалося на друге літо. Мовляв, походіть ще, подумайте, перевірте стосунки на міцність. Та насправді батьки побоювались брати в невістки дівчину без роду племені.

   " Хто вона? Звідки?" - допитувались у парубка.- " Хіба у нас дівчат красивих немає, щоб водитися з невість ким?" Добре, що хлопчина виявився  не із слабохарактерних. твердо заявив, що Аню не покине, бо кохає її.

   Щодо мене, я так і не наважилась пристати на пропозицію Ані , щоб піти повеселитися, але почала відкладати гроші, щоб спробувати кудись поступити, хоча б на заочне відділення. Катерина Василівна мене в цьому підтримувала і сказала, що як буде потрібно, замовить за мене словечко. У неї є хороші знайомі в освітній сфері.

   Та як то кажуть у долі свої плани. Змінилося все і для мене, коли одного дня до магазину зайшов несподіваний гість. Я обслуговувала покупця. Почувши як відчинились двері крамниці, кинула мимолітний погляд у їхню сторону. Лиш секунду затрималась на увійшовшому і продовжила відраховувати здачу клієнтові.

- Що вам?- автоматично запитала я, зачиняючи касу.

- Ліно, ти що мене не впізнала?

   Я сфокусувала погляд на обличчі незнайомця і нарешті до мене дійшло:

- Сашко, невже це ти?

- Хм, мабуть багатим буду, якщо навіть ти не впізнала,- він насупився, вдаючи, що образився, а потім розсміявся.

- Що ти тут робиш?- я ще досі не вірила у його присутність.

- До батька пиїхав навідатись. А що тут робиш ти? Я думав ти десь навчаєшся? Гризеш, так сказати, граніт науки.

- Не судилося,- мені стало якось не по собі. - Мені і тут не погано. А ти як, навчаєшся?

- Так, скоро стану хакером, зламаю базу даних Пентагону.

- Успіхів тобі,- пожартувала я.

   Повисла пауза. Дивно, я стільки його не бачила, а поговорити немає про що. Між нами виросла велечезна прірва. Хлопець і ззовні добряче помінявся. Модна зачіска, " Канадка", здається так вона називається. Йому личило. Ще я угледіла у вухові кульчик, що здалося для мене дивним. Кидалася в очі і його худоба, від чого він здавався ще вищим. Тому я його одразу не признала. Це був інший Сашко.

- Я пийшов за сигаретами, але бачу у вас такого немає.

- У нас господиня дуже принципова. Агітує здоровий образ життя, тому спиртним і сигаретами не торгуємо.

- Окей, тоді бувай! Приємно було тебе зустріти.

- Як, вже йдеш?

   О, Боже. невже це я сказала вголос?

- Так, справи. Може зустрінемось завтра. Будеш у клубі?

- У клубі?

   У тому клубі, куди моя нога ніколи не ступала?

- Мабуть...

- Добре, там і побачимось.

   Сашко пішов. Він зник так само несподівано, як і з'явився. Я стояла мов скам'яніла статуя, не маючи сил поворухнутися. Чи не примарилось бува все це? А може його й тут не було зовсім, а мій розум зіграв зі мною злий жарт? Налетів. як сарана на Єгипет. Ну, пам'ятаєте із Біблії: " І тоді вразив Господь землю єгипецьку хмарами сарани, яка з апетитом доїла в країні все..."

   Так і зімною: налетів ні звідки, вразив і зник. Але чому мене його поява вивила із стану спокою, до якого я довго йшла? Невже у мене є якісь почуття до цього парубка? Ні, це неможливо! То чому мені раптом захотілось піти у клуб? Яке ще тут може бути пояснення? Аня, лише вона зможе допомогти розібратися з цим усім, слід їй позвонити.

- Алло, Ань? Вибач, що турбую у вихідний. Мені потрібна твоя допомога.

- Давай, викладай! Що там у тебе?

- Розумієш, тут така справа,- мабуть це була не дуже добра ідея її набрати.- Пам'ятаєш, я розповідала тобі про свого товариша дитинства, Сашка?

- Щось пригадую. І?

- Ну от, він щойно був у магазині. Запитував чи прийду завтра до клубу. Я ж там зроду не була і мені чомусь захотілось туди потрапити. Ти б не могла мені в дечому допомогти?

- І в чому ж ?

- У мене немає, що одягти. Без тебе я з цим не впораюся. Звісно, якщо ти не проти, щоб я завтра приєдналася до вашої компанії.- В трубці панувала мовчанка. - Алло, ти мене чуєш?

- Ой, вибач, Ліно! Це що якийсь розіграш? Ти зібралася до клубу? Що за дивовижа? І лише через те, що якийсь хлопчина сказав, що ви там можете зустрітись?

- Типу того.

- Іноді мені здається, що я старша за тебе. Скільки разів пропонувала познайомити її з класними кавалерами, при грошах, а вона все запишана ходила. Не для таких мама квіточку ростила. А варто було з'явитися якомусь сосункові і ти вже до клубу просишся.

- Це ж Сашко! Мій найліпший друг...

- Дитинства, - договорила за мене Аня. - Твій найліпший друг дитинства, яке закінчилось десять років тому. Якби ти йому була потрібна, він би не втрачав з тобою зв'язок. Розумієш?

- Ти допоможеш мені чи ні?

- Ох, з ким я говорю? Сама все зрозумієш. Тільки б запіно не було. Завтра о сьомій чекаю тебе біля ринку. Пожертвою годинною свого сну заради подруги. Дивись не спізнюйся!

- Не спізнюсь. Дякую, подруго!

   Невже я наважуся на це? А що, коли Аня права і Сашко просто так про клуб згадав, а насправді йому байдуже до мене? Я згадала той вечір на ставкові. Як давно це було? Здається, з того часу минуло ціле життя. Розділилось навпіл, наче яблуко розрізали гострим ножем. Одна половинка - я колишня, інша- сьогоднішня. Чи сподобається Сашкові ця половинка яблука?