РОЗДІЛ 20

 Атмосфера у " Мандаринці" була спокійною і дружньою. Мені це подобалось. Чи не з першого дня я зрозуміла, що відносини там будуються на довірі та взаємоповазі. Як це відрізнялось від мого попереднього місця роботи, де всі були ладні один одного з'їсти живцем. Щоб вписатися в той колектив, слід було бути одного з ними виду. І вид цей називається- гієни.

   Тут все по- іншому. Я приходила на роботу о восьмій. Спокійно відчиняла магазин. Зазвичай, у цей час ще покупців не було, тому працювати я починала із чашечки ароматного чаю. Після чого, без поспіху, розставляла товар і доки очікувала перших клієнтів, встигала прочитати кілька сторінок котроїсь книги. Дізнавшись про моє захоплення, Катерина Василівна приносила час від часу щось із своєї бібліотеки, за що я їй дуже вдячна. Сама ж вона приїздила чи не щодня, але десь близько десятої. Тож зачувши звук мотора її авто, я намагалась не нагліти, ховала все зайве і вдавала заклопотаний вигляд, навіть, коли в магазині нікого не було. Їй вдавалось завжди мати розкішний вигляд і посмішку на обличчі.

- Ох, Ліно, не прикидайся, що щось робиш!- частенько можна було почути від неї замість привітань.- Я прекрасно знаю чим ти займалась до мог приїзду. Що читаєш? Знову "Код да Вінчі" перечитуєш?- діймала вона мене, знаючи мою прихильність до Дена Брауна.

- Ні, не це. Читаю свою улюблену "Джен Ейр"

- Скільки тобі разів казати, що ця схильність до самапожертви ніколи тими чоловіками не цінується. Вчиш вас вчиш, але все марно. Незламне, вічне кохання, яке долає будь які труднощі, навіть смерть,- це все суцільна несенітниця для дурненьких дівчиськ. Невже ти у таке віриш?

- Я вже не знаю у що вірити,- з сумом відповіла я, дивлячись на щось невидеме позаду неї.

    Жінка помітила мій відсутній погляд і в її очах з'явилось розуміння і співчуття. Не потрібно щось розповідати, іноді біль видимий без слів.

- А щодо кохання, якщо його не існує в реальності, то відшукаю його у книгах. Мабуть там йому і місце.

- Головне, щоб потім не було розчарувань, бо часто реальні герої далекі від вигаданих персонажів романів.

- Я вас розумію.

- От і добре. А тепер наведи порядок на он тій поличці. Реалії, дівчинко, вони такі,- все ж таки підколола мене хазяйка до того як зайшла в кабінет.

   З Анею теж склалися не погані відносини. Графік ми складали собі самі. Іноді ходили через день, іноді по два дні. Та бувало й таке, що працювали по пів дня, оскільки, як це частенько виходило, після весело проведеного вечора, який міг затягнутися до світанку, Аня просила мене вийти за неї хоча б до обіду, щоб вона відіспалась. А наступного дня до полудня працювала за мене.

   Я звісно не вела такого образу життя. Дівчина не раз вмовляла піти з нею на дискотеку. Обіцяла, що неодмінно познайомить з класними хлопцями. Мені ж від однієї думки про це ставало якось млосно.

   Категорія парубків, що тинялася там, ніколи б не змогла зрозуміти таку як я. Та й мені з ними навряд чи  знайшлось би про що поговорити. Ані було лише сімнадцять, а вона вже мала хлопця і спільну компанію. Я не кажу, що вони всі погані, а я така хороша, прото не вміла поводити себе у такому середовищі.

   Можливо, я чинила не правильно, зачиняючись від свту на сім замків. Та ні моя свідомість, ні моє тіло, не були готовими до змін. 

   Частенько згадувала себе малою. Куди тільки зникла уся безтурботність? Віра в чудеса? Єдине, що лишилося, це мій уявний друг із комосу. Може божевілля, але я продовжувала з ним спілкуватись, ділитися своїми страхами. Вибирала котрусь зірочку і уявляла, що він живе там, сидить на своїй планеті і слухає мої жалоби.

   Ще одна особа, якій я б могла розповісти всі таємниці був би Сашко. Але не той дорослий, чужий хлопець, що намагався звабити мене на ставку, а той малий, з яким ми були нерозлучні, розуміючи один одного без слів. Я так сумувала за тим часом. Чому все так безжально зникає? Не маючи нічого, я мала все. Друга, що завжди підтримає, прийде на допомогу, посумує і порадіє з тобою. Яка ж це цінність,коли є поруч така людина!

   Я жила минулим, згадуючи ті крихти хорошого, що підсипала доля. Така поведінка була геть не правильною. Живучи спогадами, я забирала у себе теперішнє право на щастя. Розумієте, яка це гидка пастка? Такий стан може тривати роками і чим довше в ньому знаходишся, тим важче звідти вибиратися.

   Мабуть потрібно себе змусити зібратися, подолати страхи і піти з Анею. Хоча б для того, щоб переконатися, що все це погана ідея.

   Я поки-що не наважувалася цього зробити. Потрібний був якийсь сильний товчок, що змусив би мене до змін. І через рік такий товчок відбувся, але до того ще довгі місяці робота в магазині залишалася єдиним стимулом, що підіймав вранці мене з ліжка.