РОЗДІЛ 16

  Прийшовши до тями, я повільно відкрила очі та нічого, крім темряви не побачила. Вуха вловили якийсь дивний звук. Припіднявши важезну голову, яка страшено боліла, поглянула у напрямку шуму. Вітер бився об шибку вікна, за яким панували сутінки чи вже світанок.

   Я знаходилась у якомусь приміщені, де було страшено холодно. Руки і ноги зазябли так, що я майже їх не відчувала.

   Зібравши усі сили, які у мене залишились, змусила себе сісти. Очі звикли до темряви, почав повертатися здоровий глузд. Я сиділа на дерев'яній підлозі, схоже у якійсь старій хатині. І що найжахливіше- я була оголена. Ось чому так замерзла. Почала роздивлятися своє тіло, наче щось можна було розгледіти в темряві. Хоча я й не бачила, але змогла відчути біль, яка заповнила мене повністю, ніби ішла з самої душі. Боліли груди, а також внизу живота. Разом із цим повільно поверталася пам'ять.

"Наїл, покидьок! Це його рук справа. Але чому я була без свідомості?"

  І тут до мене дійшло. Чоловік підмішав щось у чай. Саме після чаю, почалася дивна слабкість, а потім в машині я й взагалі відключилася. Куди ж він мене привіз? О, Боже, що він тут зі мною робив?

   Мені хотілося ридати і кричати. Та часу на паніку не було. Я мала подумати як звідси вибиратись. Покрутивши навкруги головою, знайшла свій одяг, що був скинутий на купу неподалік. Я перевернулась на коліна і поповзла до нього. Все на місці: розірвана білизна, светр і джинси. Обабіч валялась куртка, шапка і моє взуття. Не звертаючи уваги на холод і біль, добралась до куртки. Перевірила карман. Чудо! Білет і паспорт залишилися на місті. Отже, цей вилупок не помітив, як я його витягла. Тепер потрібно одягтися і з'ясувати як звідси вибиратись. Здохнути від приниження та образи встигну пізніше.

   Я натягла на себе одіж і роздивилася пусту кімнату. Схоже це була якась однокімнатна лачуга і як підказувала інтуїція, далеко від цивілізації. Скільки я тут пролежала, невідомо. Годиника в мене не було. А мобільний відключений лежав у валізі, якої теж не помічала. Можливо мій потяг пішов три дні тому? Та на щастя у джинсах була таємна кишення, яку не нащупав навіть Наїл. Я пришила її сама перед поїздкою до Москви, щоб сховати гроші від злодіїв. Там у мене було кілька тисяч рублів, які я завбачливо поміняла наперед. Тому, навіть якщо я пропустила свій потяг, я зможу купити квиток на наступний. Головне,якось добратися до вокзалу.

   Нарешті я розгледіла двері і похитуючись попрямувала туди. Вони виявились не зачиненими і зі скрипом піддалися. Схоже, цей покидьок думав, що я замерзну. Вийшовши на зовні, в обличчя вдарило морозяне повітря. На вулиці було набагато світліше, ніж у середині. Навколо розкинувся сосновий ліс. Лише білий сніг, сосни, і о диво, неподалік, майже присипаний, лежав мій чемодан.

   Я присіла на нього уявляючи, як колись тут знайдуть мій скилет. В кращому випадку, мій закачанілий труп.

   Невже мені судилось так закінчити свої дні? Здохну як собака у цій Богом забутій землі, ніразу більше не побачивши, ні батька, ні матері. А вони ж були праві! Та яке це вже зараз має значення? Я не зуміла себе захистити від найогиднішого, що є на цій планеті. То може і до кращого тут все закінчити, бо жити з цим тягарем не можливо? Я схилила голову додолу, віддавшись на волю провидіння. Якщо це моя доля, нехай все так і буде.

   Раптом, коли всі думки, надії були віпущені, я почула гуркіт. Машина? Бзумовно, це був звук проїджаючої машини десь неподалік. Невже інтуїція мене підвела? І це не якась дика тундра. Пінявшись на ноги і закинувши за спину валізу, я попрямувала на звук.

   Сніг був майже в коліно і долати його було важко. Пройдених мною сто метрів здавались кілометром. Я зупинилась перед крутим схилом. Внизу знаходилась траса. Ось чому я її одразу не помітила. Доки спускалась, нарахувала зо п'ять авто, що проїхали повз. Я впевнено підняла руку вірячи, що наступне обов'язково підбире мене. А далі будь що буде...