РОЗДІЛ 9

  Дзвонила не Ольга, а вланик магазину у якого вона працювала. Через сильний акцент мені спочатку важко було  розібрати слова та суть я зрозуміла.Ольга поверталася додому за два тиждні. Можна купувати білет та готуватись до поїздки.

   Коли я розповіла про це батькам, вони були м'яко кажучи в шоці.

- Ліно, ти геть розум втратила? Куди зібралася? Не знаєш, що з такими у тій Москві роблять? Ти й доїхати не встигнеш, як тебе пограбують,згвалтують і викинуть обабіч шляху десь в чагарник. Поглянь, що вигадала? Нікуди ти не поїдеш!

- Мамо, я вже повнолітня! І ти мені заборонити не в змозі.Знаєш, як набридло обідранкою ходити? Я хочу жити по- людськи, тому, коли Ольга повернеться, одразу ж виїжджаю.

- Та ти хоч знаєш чому вона повертається? Можливо там все не так солодко як ти собі намалювала?- не здавалась матір.

- Я знаю тільки те, що зараз маю сидіти за студентською партою і хвилюватися за здачу сесії, а не за те, що мене пограбують у чужій країні. Я готова до того, що там буде не солодко та навідміно від вас хоча б щось намагатимусь зробити, щоб змінити рівень свого життя,- я бачила, що ображаю батьків своїми словами, а в матері на очі навернулись сльози та зупинятися не хотіла.

   Все,що в мені копилося стільки років луснуло, наче мильна бульбашка і полилося потоком слів.

- Я майже ніколи у вас нічого не просила. На відміно від інших дітей,які завжди отримували подарунки, яким купували красивий одяг та жадані речі, я мовчки осторонь спостерігала за цим, переконуючи себе, що зовсім не заздрю їм. Кожного дня я прокидалася з думкою, що сьогодні ви нарешті зрозумієте наскільки ваша дитина нещасна, наскільки ви самі нещасні у своїх злиднях. Та минали роки, а цього не сталося. І ось, що я зрозуміла- вам подобається жити у своєму болоті і все життя скаржитись на долю, яку ви самі для себе обрали. Я не хочу стати такою як ви! Тому поїду на ті кляті заробітки, щоб там на мене не чекало.

  Вони стояли, ніби вперше побачили свою дочку. Завжди мовчазна і похмура, неамбіційна і слухняна, виявляється може таке витворити? Я не хотіла ображати батьків, та у юності важко знайти у собі мудрість для того, щоб нікого ні в чому не звинувачувати. Вони не стали заперечувати сказане мною, як і не стали виправдовуватися.

- Дочко, ти до області кілька разів за все життя їздила, а тут Москва,- понуро сказав батько.

- Не хвилюйся, тату! Мені лише потрібно добратися до залізничного вокзалу, купити білет і сісти на потяг, а там вже зустрінуть. Приведуть за ручку у сам магазин, де я не тільки працюватиму, а й житиму. Я уже все для себе вирішила хочите ви цього чи ні.

  Та в чомусь вони все ж таки були праві. Я їхала не відомо куди, через знайому, якій по суті байдуже, що зі мною станеться. Скільки я чула історій про горе-заробітчан, яким роками не виплачували зарплатню, грабували дорогою чи забирали документи, роблячи з людини фактично раба. Але залишитись на все життя у своєму селі з прогнозованим жалюгідним майбутнім дуже не хотілося. Тому через дві неділі, похмурим осіннім днем, я сиділа у потягу " Львів- Москва", який мчав на схід. Мене не насторожило те, що зранку, у день від'їзду, погода різко змінилась з прохолодної сонячної на дощову і похмуру. Дорогою на автовокзал я зустріла похорону процесію, через що ледь не запізнилась на автобус. Процесія була багатолюдною і дуже жалобною: хоронили молодого хлопця, що розбився на мотоциклі. А коли я нарешті прибула на залізницю, дізналась, що квитків немає. Я була в розпачі. Не розуміла, звідки стільки невезіння. Черга за моєю спиною почала проявляти нетерпіння і я вже закинула сумку на плече, щоб звільнити місце та касир мене зупинила:

- Зачекайте! Здається вам пощастило! Хтось щойно здав квиток. Будите брати?

  Ще не знаючи як мені " пощастило", я швидко взяла квиток і відійшла від каси.

  Сидячи вже у потягу, я міркувала над сьогоднішніми подіями. Невже щось намагалось мене зупинити чи це лише збіг? Будучи реалістом, я схилялася до другого варіанту, хоч і певні побоювання час від часу з'являлись. Моє бажання заробити грошей було сильнішим за будь - які страхи, тому, відкинувши їх, я мчала у невідомість...