РОЗДІЛ 4

   Кілька наступних днів мені було чутно сміх та верески що доносились  із сусіднього подвір'я. Біля паркану я вже не стояла, але мене весь час мучила цікавість, що змінювала образу. Тому я вирішила створити ополчення. В той час дифіцит дітей у селах ще не відчувався так, як сьогодні. У кожній родині в середньому було по двоє, а то й по троє дітей. Я знала, що сидіти вдома, особливо влітку ніхто не буде, отож вирішила пройтися місцями, де могла б засідати група дітлахів. На нашій долині таких місць було безліч: на старій вербі, в дуплі якої спокійно розміщалось три чоловіка; у безкінечних заростях кущів, де були прорубані стежки, що вели до мість збору; у бетонній трубі, що колись слугувала містком, поки притока річки не висохла; у очеретяних хащах, де можна було витоптати полянку і гратися там весь день. Але так далеко йти на пошуки не довелось- усі сиділи на старій лавочці з якої власне починалася долина і нудьгували. Побачивши мене, вони більше здивувалися, ніж зраділи. На мене посипався шквал запитань, де це я пропадала, який я проігнорувала і одразу ж перейшла до суті:

- Запрошую вас вхіх до себе!

- І що ми там забули?

- Я бачу,що вам тут нудно. В мене було б веселіше. Є в мене дещо класне, але якщо не хочете...

   Після цих слів розвернулась, щоб піти геть, але як я й очікувала, рибка вже потрапила на гачок:

- Гей, Ліно, зачекай! Тут і справді нудьга нестерпна.Йдемо, покажеш, що там у тебе є.

   Та поки ми дійшли, всі давно і думати забули про те, що я сказала. Лунали різні пропозиції щодо ігор і ми намагалися зійтися хоча б на одній, створюючи при цьому такий галас, що на сусідньому подвір'ї нас неодмінно було чути, чого я й прагнула.

  Гості з'явилися через годину про що сповістив наш собака почувши як відчиняється хвіртка. Вони йшли дуже самовпевнено, ніби знали, що їм тут зрадіють. Усі побачили знайоме обличчя і кинулися до Сашка привітатись:

- Привіт, друже! Як поживаєш?

- Що новенького,старий?

- Як тобі живеться у великому місті?

   Та Сашко не поспішав відповідати. Лише посміхався і кивав на привітання. На якусь мить я помітила у його очах щось знайоме,рідне. Побачила того Сашка, якого знала раніше, але тут відкрила рот його нова подруга і зіпсувала момент:

- Всем привет! Меня зовут Валерия! Я и мой брат Сергей лучшие друзья Шурика.

І доки всі думали хто такий Шурік, мене перекосило від злості. Та як вона сміє називати Сашка своїм найкращим другом? Я його найкращий друг!

- Вас ніхто сюди не запрошував,- я нарешті скинула із себе оціпеніння і вийшла вперед.- Ідіть геть з мого подвір'я!

Гостю дуже здивували мої слова, очевидно вона не звикла до такого ставлення. Були здивовані і всі присутні. Звідки узялася така агресія?

- Та кто ты такая? Что себе позволяеш?- запищала Валерія.

   Злість узяла надімною гору і я більше не могла себе контролювати:

- Я сказала пішли геть! Чи ви не розумієте людської мови?

   Вони не зрушили з місць, тому я оголосила останній аргумент:

- Не хочете по- доброму, тоді я іду спускати свого собаку. Поглянемо, якими ви будите модними, коли вона пошматує ваші круті шмотки.

- Ну ты и свинья! А Шурик говорил что нормальная девка. Пошли отсюда, мальчики!

   Валерія розвернулась і попрямувала на вихід, Сергій слухняно пішов за нею, тоді як Сашко на якусь мить затримав на мені погляд, чи то осудливий, чи то співчутливий, я так і не зрозуміла, і теж вийшов з подвір'я.

- Я так этого не оставлю,- почула я уже з дороги.- Я поставлю ее на место!

   Мене трусило. Була лише одна думка- втекти світ за очі, бігти поки все не залишеться далеко позаду.

- Навіщо ти так з нею, Ліно!- хтось порушив тишу.

- Бо вона злодійка,- почула я чужий і водночас свій голос.