РОЗДІЛ 1

   Я народилася в селі. Та жити там ніколи не хотіла. Скільки себе пам'ятаю, завжди мріяла потрапити у велике місто, вважаючи, що справжнє життя вирує саме там. Але мої візити до міста- це поїздки на ринок кілька разів на рік. Тому світ мій обмежувався виключно селом, школою, яка знаходилась у районі та роботою по господарстві, що не закінчувалась ніколи.

   Дитиною я була напрочуд веселою, мене цікавило все навколо, тому батькам клопотів вистачало. Та час для дитинства я вибрала трішки невдалий. Це були дев'яності. Дефіцит товарів, знецінення грошей, а потім їх цілковита відсутність. Батьки працювали на заводі, де замість зарплатні отримували товар, що виробляли. Нам пощастило- це був консервний завод, а не цегляний чи комбікормовий, а то не знаю, що нам би довелося їсти. Змоги купувати щось не було. На заводі був магазинчик у якому були товари першої необхідності, які можна було брати на зарплатню. На щастя для мене там були і солодощі, правда не завжди свіжі, часто з черв'яками, але я була рада і тому. Про одяг чи іграшки мови взагалі не було. Це був мій світ, який я згодом зненавиділа.

   Та будучи ще малою, я не розуміла всіх цих реалій, саме це давало мені змогу насолоджуватися моментами дитинства. Сонце прокидалось і я прокидалась разом із ним, щоб вирушати назустріч пригодам, або ж шукати неприємностей собі на голову. Вдома мене майже ніколи не було, знайти практично нереально.

   Непам'ятаю,коли саме я зрозуміла, що нещаслива, але до того моменту ніщо не заважало мені насолоджуватися дитинством. Дякуючи тому, що інтернету ще не існувало у нашому світі, ми мали можливість живого спілкування. Доводилось безкінечно щось вигадувати, щоб не було нудно, входити у якийсь образ. Найулюбленішою грою була "дочки- матері" і поскільки я мала ознаки властної дитини, частенько виступала у ролі матері. Безумовно не всім це подобалось-бійки і сварки були безкінечними та після цього ми завжди мирилися і продовжували свої витівки.

   У нас була чудова долина з зеленою пахучою травичкою, що зустрічала вранішньою росою. А проводжала нас по домівках вечірня зоря, або сердиті крики батьків, які ніяк не могли зрозуміти, що можна так довго робити на тій долині, коли вже не видно далі свого носа. А робити можна було багато чого. Тільки стаючи дорослим ти чомусь забуваєш про це, перестаєш вірити у диво. Наче щось у тобі зникає, щоб більше ніколи не повернутись і ти стаєш звичайним спираючись лише на цифри і факти.

   Куди ж діваються ті миті, коли ти довго вдивлявся у нічне небо, бо був впевнений, що там далеко у всесвіті, серед міліардів зірок, так само сидить маленька істота і вдивляється у безкінечну синь, щоб побачити тебе? А ще іноді ви розмовляли і у вас виходив цікавий діалог:

- Ей, привіт друже!- віталася я.- Як тобі там живеться? Я б так хотіла побувати в тебе в гостях.А ти не можеш перенести мене до себе хоча б на один день? І я також тебе запрошую. Ми добряче повеселились би.

   Відповідала мені лише тиша, та я була впевнена, що те створіння мене чує і телепатично передає свої думки. Чи то я все собі вигадала, чи дійсно отримувала сигнали з далекого космосу,- сьогодні судити важко, бо дорослі втрачають здатність вірити у чудеса разом з молочними зубами.

  Отже, фантазії мені не бракувало, тому проблем з тим, у що будем грати не було, як і не було проблем із тим,де будемо грати, адже наша мальовнича долина здавалось не мала кінця, Кожного дня ми відкривали для себе її секрети, досліджуючи все нові і нові місцини. Річка, що ділила долину навпіл, не довго служила нам кордоном, адже місток з бетоної плити був наче порталом у невідоме. Перейшовши через нього,ти відкривав нові, цікаві місця, які одразу ж використовувалися для ігор. Часом цими місцями ставали чужі садки чи городи. Так одного дня за перевіриною інформацією мого найліпшого друга Сашка( а такий у мене був) ми відправились на пасіку до діда Івана, що жив по інший бік річки, на пагорбі. За словами товариша, там росла яблуня плоди якої такі смачні, що неможливо відірватись. Коли минули місток- портал, відступати вже було запізно. Ми мовчки перейшли долину, наче "прохавані" злодії. Вилізли на пагорб і швидко спустилися в яр, де росли старі верби. До садка лишалось рукою подати, тому вирішили швидко перелісти низький паркан. Здавалось, що нічого не віщувало біди: навколо панувала буденна тиша, на подвір'ї нікого не було..Та тільки ми перелізли паркан, як, здавалося би нізвідки, на нас накинулася зграя собак і обступивши нас зі всіх сторін, почала голосно гавкати. Не забарився і дід Іван, який вискочив з хати і побачивши у своєму садку цілу зграю дітей почав сипати на нас прокльони. З переляку ми усі кинулись врізнобіч- хто куди. Яблука, які ми встигли зірвати з дерев, випадали з рук та подолів футболок і суконь, куди ми їх збирали. Усі вибігли на долину, у напрямку містка, за яким, як нам здавалось, має наступити спасіння.

  - Та стійте ви. злодюжки! - доносився до нас крик хазяїна.

   Але страх ніс наші ноги все швидше, бо якщо спіймають, проблем необберешся. Перед очима стояла картина, як мене в наручниках садять у вазик і доправляють у в'язницю, а батьки стоять осторонь і осудливо хитають головами. Та тут до моїх вух дійшов зміст слів діда Івана, що продовжував голосити з пагорба:

  - Зупиніться ви нарешті! Навіщо було красти яблука, коли я і так можу вам їх дати? Повертайтесь, я всіх пригощу!

   Я призупинилась, інші послідували моєму прикладу. Ми переглянулись, не знаючи як нам чинити далі, але всі хотіли скоштувати тих надсмачних яблук, тому гуртом пошкандибали назад, а собаки перестали гавкати і тепер весело стрибали навколо нас.

   Фрукти, звичайнісінькі на смак, здавались нам солодким нектаром мабуть тому, що так важко дістались.

   З таких історій і складалося моє дитинство. Їх можна розповідати безкінечно, якби розповідь моя призначалася дітям. Та я пройду лиш похабцем по минулому, бо що не кажи, але саме дитинство формує нашу особистість, робить нас тими, ким ми є сьогодні. Сімейні цінності, виховання, спосіб життя,- або дадуть нам міцні крила,щоб літати дорогами долі, або ж навпаки відберуть їх, щоб нам назавжди залишатись у лабіринтах своїх комплексів і страхів.