Ранок зустрічає мене яскравими променями сонця, які не віщують ніякої біди. Цілком звичайний, дратівливий ранок кожного студента. Збиратися доводиться швидше, ніж будь-коли.
—Треба ж забути поставити будильник. Гаразд я – завжди голова дірява. Але ж ти як міг забути?! — обурено ставлю хвилююче питання, поки Гліб так само швидко намагається привести себе в більш-менш нормальний вигляд.
— Та гаразд тобі, — він з бешкетом у погляді підморгує і, наближаючись, тріпає моє волосся.
— Чорт, не підходь, шкідник, — важко зітхаючи, знову лізу в сумку за гребінцем.
— Якщо не поспішишся, поїду один, — заявляє він, виходячи з кімнати.
Опинившись у машині Гліба, доводиться довго внормовувати дихання – ліфт знову перестав працювати і до спільного поспіху додалася ще й пробіжка сходами з дев'ятого поверху.
Дорогою Глібу дзвонить хтось, через що він ледве помітно напружується.
— Я закину тебе, а сам до лікарні мотнуся, — заявляє, щойно скидає виклик, і відкладає телефон.
— Щось трапилося? — хвилювання величезною хвилею накриває всі мої думки.
— Не знаю, лікар дзвонив, попросив під'їхати, — він знизує плечима. — Може, щодо виписки, він учора мимохіть згадував про це. Можеш поїхати зі мною.
Звичайно, ця пропозиція викликає в мені миттєве заперечення. Я жодного разу не говорила Глібу про ті кілька випадків, коли довелося вислухати від Інеси Павлівни дуже багато бруду у свій бік. Та й навіщо? Йому і так нелегко було через ситуацію, що склалася з алкоголем – не хотілося, щоб йому ще й переді мною незручно було.
— У мене ж тести сьогодні, — підібгавши губи, повідомляю. Ось навіть брехати не доводиться.— Гаразд, — видихнувши, він зупиняє машину в університетському дворі. — Поводься пристойніше, бо я тебе знаю.
Він знову тріпає моє волосся, і дивиться тим самим поглядом, від якого відразу дихати складніше стає, а серце бушуюче відгукується в грудях.
— Старатимуся, — ледве вимовляю і, швидко махнувши рукою, вискакую з машини. У голові зовсім не вчасно постає питання - «А що, якби він все-таки вчора мене поцілував?».
Несподівано натикаюся на Дашу, яка чекає на мене біля центрального входу.
— А Гліб куди? — похнюпившись, вона нагороджує мене поглядом з прищуром.
— У справах, — втомлено знизую плечима.
— Ти хочеш сказати, що він з дому приїхав за тобою, щоб просто завезти тебе до університету і поїхати? — у її голосі надто багато недовіри та невдоволення.
— Та яка, до біса, різниця? — миттю закипаю злістю. — Серйозно! Твоя Глібозалежність уже у печінках сидить!
— Ти чого така смикана то? — Даша одразу змінює тактику з нападу на захист. Зараз точно намагатиметься змусити мене відчувати свою провину. — Я ж просто спитала – мені він справді дуже подобається.
На жаль, її надуті губи і засмучені очі не викликають відчуття провини в моєму серці. І як я взагалі погодилася допомогти їй із його завоюванням? Вони ж різні, це очевидно.
— Пішли, не хочу запізнюватися через твоє кохання і з'ясовувати стосунки, — швидко піднявшись сходами, заходжу в хол, який зустрічає мене атмосферою метушні інших студентів.
Дашка, вловивши мій настрій, починає поводитися обережніше, воліючи більше не порушувати тему Гліба.
— Де обіцяні фото, шатеночка? — Митя несподівано перехоплює мене в коридорі одразу після першої пари.
— Мабуть, у поштових голубів теж пробки, — театрально зітхнувши, окидаю його стомленим поглядом. Навчання тільки почалося, а мене вже долає страшний недосип. — Тож чекай раптом прилетять із хвилини на хвилину.
— Кумедна ти, — він проходить по мені поглядом, що вивчає. — То що там щодо нашого побачення?
— На жаль, у моєму щільному графіку поки що немає часу для твоєї неймовірно популярної особи, — підібгавши губи, намагаюся не заснути прямо на місці.
— А якщо серйозно? — його голос змінюється. — Поліна, я справді хочу сходити з тобою кудись.
Мене трохи дивує різка зміна його тону та інтонації.
— Може, колись, — кинувши своє останнє слово, проходжу повз нього.
— Сподіваюся, не в наступному житті? — горорить мені в спину.
— Подивимося, — а в голові проноситься - "якщо ти не будеш у ній такою ж великою дупою".
Все ж таки слова Гліба змушують мене замислитися і не поспішати. У разі чого погуляти з Денисенком я завжди встигну, а от набувати в очах громадськості звання «легкодоступної» зовсім не виникає бажання. Подивимося наскільки вистачить його. Та й до того ж ситуація, що склалася між нами з Глібом геть-чисто вибила думки про нього.Я тепер, сама не усвідомлюючи, жила в якомусь передчутті. Ось тільки в тому, на що чекала, боялася зізнатися самій собі і навіть допустити думки про подібне.
— О, — почула задоволений вигук і раптом хтось матеріалізувався. — Ти мені й потрібна.
Юля, звичайно ж, і зараз виглядала приголомшливо. Цілком звичайні світлі джини та чорна майка, годинник зі шкіряним ремінцем на зап'ясті та маленька чорна сумочка, що висить на плечі. Але від неї виходила така енергетика, що одразу привертала до себе увагу, викликаючи захоплення.
— Маєш телефон? Мені дуже треба зателефонувати, — вона озвучує своє прохання, прикушуючи нижню губу.
— Тримай, — двічі мене просити не доводиться.
Вона швидко, по пам'яті, набирає номер і прикладає телефон до свого вуха.
— Дімочко, — простягає солодким голоском, але він відразу ж змінюється твердішим і не терпить заперечень. — Якщо ти не допоможеш мені, твоя дівчинка дізнається, де ти був цієї ночі, — вона робить паузу, мабуть, слухаючи відповідь на тому кінці дроту. — Приїжджай сьогодні до дев'ятої.
Після цього вона натискає на відбій та віддає мені телефон.
— Спасибі тобі, врятувала, — рукою вона вчепилася в шкіряну лямку сумки, що видало її хвилювання.
— А чому не зі свого? — Мені справді стає цікаво.
— Ця… ревнивиця занесла мене до чорного списку на його телефоні, — закотивши очі, вона приречено видихає. — Наївна дівчинка Таша.
#1834 в Молодіжна проза
#8578 в Любовні романи
#3330 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 27.10.2022