"Байка про мураху"

   Петро Олександрович мав погану пам’ять на обличчя. Можливо, цей чоловік дійсно був присутнім на церковній службі декілька разів, як він сам стверджує. Але точно згадати Петро Олександрович не міг. Той зустрів його посеред вулиці, біля виходу із супермаркета. Підійшов близько і тихо привітався. Попросив про допомогу.

— Я ходжу до вашої церкви, отче, вже близько місяца, звуть мене Сергій — Сказав він — І бачу я вас як святу людину від Бога. Ви потрібні мені.

     Чоловік не виглядав дивно. Цілком пересічна зовнішність, легка сутулість, декілька залисин і бородавок біля носа, звичайний одяг.

— Я не святий, а такий же смертний, як і ви. Що ж вам потрібно?

— Мені потрібно з вами поговорити, щоб ви мене вислухали, будь ласка. Мені важко на душі, а у вашій персоні я бачу світло, допоможіть мені словом, чи порадою, я впевнений, ви можете. Це не займе багато вашого часу.

   Прохання звучало просто і прямо, ніби підготовлено, відрепетирувано неодноразово —  Та не говоріть про сповідь, отче. Мені потрібна саме розмова.

   Спершу у Петра Олександровича виникло бажання просто обійтися відмовкою і розпрощатися, але він швидко згадав хто він і яка у нього місія на Землі. Так вже повелося, що отець намагався вести життя праведно й чесно, по можливості допомагаючи стражденним.
 

А цей чоловік буквально випромінював фізичну необхідність бути вислуханим. Щось дуже сильно гризло його. Помовчавши трохи, отець зітхнув та обережно спитав:

— Ви впевнені, що я є саме тією людиною, з ким ви хочете поговорити зараз?

— Так.

— Ну пішли тоді.

   Жив отець у багатоповерхівці із тісними під’їздами ледь не навпроти магазину. Його квартирка знаходилась на четвертому поверсі. Сходами отець Петро пересувався швидко, недивлячись на досить крупну тілобудову; чим був Петро схожим на інших священнослужителів, так це схильністю до повноти.

Поки Сергій роззувався у прихожій, Петро Олександрович відніс до кухні пакет з купленими продуктами і взявся переміщати їх до холодильника. З кімнати примчав великий пухнастий кіт із шерстю сіро-зеленого кольору.

— Сергію, хочете чаю?

— Ні, дякую, відмовлюсь.

   Священник погладив кота и розщепив верхній ґудзик сорочки:

— Тоді все рівно проходьте сюди, будемо бесідувати.

   Отець Петро сів за стіл, прибулець зробив те ж саме, зайнявши місце поряд із співрозмовником.

— Я не маю психологічної освіти так-то…  Та й вечір зараз. Не дуже був готовий до схожої бесіди, але давайте спробуємо. Що вас турбує?

   Сергій посміхнувся коту і протягнув до тварини долоню з короткими пальцями, щоб погладити, але кіт тихо загарчав і відсторонився.

— Моцарт дуже чутливий кіт. Але не дуже привітний— Підморгнув отець і знову повторив запита

— Так що ж тебе привело до мене, Сергію?

   Священник перейшов на “ти” невимушено. Голос навіював спокій, погляд викликав якесь тепло в грудях.

— Скажіть, отче, як бути тому, хто не може більше нести свій хрест? Як бути з непосильною ношею? Я довго шукав відповідь, але так і не знайшов, хочу от почути, що ви мені скажете.

   Моцарт заховався за ногою свого хазяїна.

— Так, кожний на цьому світі повинен нести свого хреста, іти з ним своєю дорогою через тяготи до спасіння. Але я запевняю тебе, друже, Бог нікому не дає непосильного вантажу на спину. Себто, кожен отримує випробування пропорційно з його силою.

   Сергій прикрив долонями обличчя, зітхнув.

— Випробування повинні загартовувати, а не ламати, отче, правильно? Чомусь вчити, вказувати шлях.

— Необов’язково саме так. Іноді речі відбуваються, людина страждає й гадки не має, за що їй це все. Але з часом людина приходить до розуміння життєвий шлях даватиме підказки не одразу. Все закінчується, навіть найстрашніше і болюче.

   Петро Олександрович був добре знайомий із цією темою. Часто доводилося чути такі розмови, бачити сльози та чути прокляття у свій бік, у бік церкви, Господа. Із вуст людей, котрі більше не могли терпіти і страждати. Петро щиро співчував, коли людина опускала руки, ламалась під тягарами долі.

— “З часом”, “закінчується” … —  З утомою в голосі повторив Сергій —  А якщо часу взагалі немає? І не було? Що, якщо мій хрест ось-ось роздавить мене? Та чого ж там, вже роздавив?

— Ти молишся, Сергію? Ти звертався напряму до Бога?

— Так, багато і часто. Але Бог, видно, не бажає мені відповісти.

   Отець Петро захотів було заперечити чимось, однак співрозмоник продовжив:

— Вислухайте мою історію спершу… А тоді вже скажете мені все.

   Сергій стиснув губи. Петро Олександрович ледь кивнув, крадькома глянув на циферблат ручного годинника.

— Я виріс у звичайній сім’ї, звичайне життя. Та навіть відмітити немає що зараз, все… Абсолютно ніяких відзнак, особливостей, чи заслуг. Все йшло своїм ходом, знаєте, за планом. Після школи армія, потім вища освіта. Сяк-так, товариші, робота, гроші. Але щасливим ніколи я не був. Аж поки одного разу не стався зсув.

— Зсув?

— Зсув. Так я називаю... те, що відбулося. Якось вранці я прокинувся і твердо вирішив звести рахунки з життям. Не питайте чому, отче, скажу тільки, що життя моє було хоч і комфортним, але багато в чому болючим і тягучим. Намір був серйозним. І тоді стався зсув.

   Отець Петро примружив очі, опустив погляд. Він робив це, коли аналізував щось, обдумував. Перша думка, що з’явилась у голові – прибулець явно не в собі.

— Не зовсім зрозумів.

   Сергій сумно усміхнувся. Щось було у його зовнішності від образу сумного клоуна, що недавно вимив обличчя від гриму.

— Я теж не розумію нічого. Пам’ятаю, що часто бачив щось у дитинстві, декілька разів і потім… ніби хтось слідкує за мною. Дивно, правда? Я розповідав мамі і бабусі, вони не сприймали всерйоз. Раніш це списував на надто яскраву уяву. Точно знаю, що якась тінь завжди споглядала…