"Особливості боротьби зі Злом у провінції"

   Зателефонувати Андрію я вирішив сам, коли похмуре передчуття стало більш концентрованим. Куратор зустрів мене як завжди з безрадісним втомленим обличчям. Мішки під очима за цих декілька місяців стали більш темними та глибокими. Місце зустрічі цього разу - лавочка в понурому сквері, де тепер не гуляють навіть закохані парочки. Підійшовши ближче, я протягнув руку сидячому на лавці чоловіку. Він потис її, насупившись ще більш.

— Привіт, Антоне. Живий-здоровий?

— Здрастуй. Напевне.

   Я сів поряд.  

— Андрію, що відбувається? За чотири місяці ти жодного разу не написав, не подзвонив. На мої повідомлення не відповідаєш. Я тривожився. 

— Різного було багато. Перевантаження невелике, але… - Андрій закашлявся —  Я йду. Мене відкликають.

   За рік спільної роботи я ні разу не запитував у Андрія, за що його відправили сюди, на землю. Наші відносини встигли стати настільки теплими й дружніми, наскільки це взагалі можливо між людиною та янголом. Нехай і палим. 

— Тобто? Навіщо, куди відкликають?
 
— Не можу точно сказати. Але так треба. Тому... Ми навряд чи побачимось знову, Антоне, поняття не маю, куди мене відправлять тепер. До слова, думаю, мені не потрібно нагадувати про конфіденційність нашої спільної роботи.  

   Я відчув, ніби хтось вибив грунт з-під моїх ніг.

— Як так? А як же все… Чому тільки зараз ти це говориш? 

— Так я взагалі не особливо хотів зараз зустрічатися. Не до того зовсім. А ці чотири місяці... Не було роботи. І зараз немає. Ось так. Гаразд, я мушу йти, дзвонили вже. Вибач, що так.

   Палий янгол підвівся та випростав долонями своє бежеве пальто.

— Та як немає роботи? Навіть в сусідньому від мене будинку, та жінка, пам'ятаєш, я розповідав? Я чекав нашої розмови.

— Антоне, ініціатива не карається, з розумом підходити якщо, звісно. З такою справою ти можеш впоратися і сам, а я більше не твій куратор. Поки що ти сам по собі. Досвід в тебе вже є, голова теж. Мені шкода. Вони зателефонують із контори, коли потрібно буде. Але тепер будуть телефонувати тобі напряму, не через мене.

   І він пішов. Тоді я зрозумів, що залишився сам.

   У вільний час я збираю пазли. У мене немає сім'ї, немає улюбленої справи, немає мрії. Є тільки покликання. Таких як я мало. Особисто я знаю тільки одного, з ним бачився кілька разів і він проживає зовсім в іншому місті. А так... В межах рідних місцин був тільки Андрій. Чи змінилося б щось, якби я розповів куратору про свої видіння, переживання? Пізно ввечері, коли я виглядаю з вікна своєї квартири і дивлюся у двір, то майже бачу, як згущується темрява. Немов її слизькі щупальця вже проникають до навколишніх будинків. Іноді я прокидаюся посеред ночі і відчуваю страх. З недавніх пір мені страшно спати самому. Періодична присутність жінок поруч позбутися цього почуття не допомагала.  

   “Ініціатива не карається”.

   Потрібно було якось відволіктися, я чотири місяці чекав вістки від янгола, але він, здається, забув про нашу роботу, про все. З контори теж не телефонували. Повечерявши неприродно смачною вермішеллю швидкого приготування з дешевими сосисками і запивши все гірким чаєм, я почав збиратися. Годі було й надіятися на нормальне харчування. Контора й не думала піднімати зарплатню. А звільнитися – не варіант. Куди мені йти, якщо я більше нічого не вмію?


   Привороти, відвороти, шепотіння молитов. Нечисть. Жінка жила зовсім недалеко. Хвиля відчутної на фізичному рівні темряви ледь не збила мене з ніг при вході до її під'їзду. На сходах зіткнувся з чоловіком. Той чортихнувся, буркнув щось. Вийшов на вулицю. Через декілька секунд я знову міг пересуватися. У цьому маленькому вузькому будинку квартира потрібної мені жінки знаходилася на першому поверсі. Ніколи не розумів, навіщо малозабезпеченим людям народжувати стільки дітей. Їх багато в таких будинках. Фарба давно облупилася, стіна списана лайкою, дивними пропозиціями, номерами телефонів. Тут скрізь є вуха й очі. Ти навіть не здогадуєшся, а тебе вже бачать і чують.

   Я постукав тільки двічі, як двері відчинилися. На порозі стояв чоловік років сорока в футболці й шортах.

— Впусти.
 
   Я уважно подивився в очі жителя квартири. Нічого, крім невиразних бажань, швидкоплинних потягів, елементарних потреб. Він роззявив рота, щоб сказати мені щось, але промовчав. На мить здалося, що цей похмільний погляд став одухотвореним. Червоні прожилки на щоках ніби зникли, очі засяяли світлом. Ілюзія. Він мовчки притулився до стіни вбогої квартири і я увійшов. Кілька дитячих голів визирали на мене з-за дверей кімнати. На кухні варилося щось, що не дуже приємно пахло. Темрява вела мене далі, до зачинених дверей наступної кімнати.

   На ній був халат бордового кольору. Недоглянуте волосся розпущене. Єдине джерело мутного жовтого світла в кімнаті - невеликий каганець. На столі розкладені карти. Підвіконня щільно заставлене вазонами, саме вікно застелене шторами наглухо. Свої товсті ноги жінка тримала в тазику з водою. Побачивши мене, байдуже спитала:

— Ти що тут робиш?

   Я прихилив за собою двері:  

— Я знаю, чим ти займаєшся. Сьогодні це припинеться.

   З уст жінки пролунало щось незрозуміле, але навряд чи добре. Її великі очі почали кидатися в боки, ніби шукаючи підтримки.

— Ваню! Ваню, ходи сюди!  

— Чоловік тобі не допоможе зараз. А я допоможу.  

   Як завжди в такі моменти, я відчув надзвичайний прилив сил. Я став навколішки біля її столу, дістав з глибокої кишені куртки дерев'яне розп'яття і поставив його прямісінько перед жінкою.

— От ідіот, ти що робиш? Хрест то для чого притащив, хворий, чи як? Забирайся! Ваню! Де ти?! Ваня! 

   Я знав, що її чоловік не прийде. І діти мовчатимуть. Пітьма зробила спробу стиснути мені горлянку, але перші слова молитви примусили звучати мій голос гучно та виразно:  

— Отче наш, ти, що єси в небесах, нехай святиться ім'я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні...

   Її губи зімкнулись, каламутні очі злобно вирячились на меня. Вона нервово засміялась.  

— Ей, хворий, нумо піднімайся, вали з мого дому! Іди геть звідси!  

   Зойк. Але вона більше не рухається.  

— …І одпусти нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим. І відведи нас від спокуси, але визволи нас від лукавого.  

   Жовте світло нічника відблиском торкається розп'яття і відображається на розпухлому обличчі жінки. Темрява густішає. 

— Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки віків. Амінь.  

   Здається, мої слова продовжують звучати в приміщенні. Я роблю глибокий вдих, видих. Повільно піднімаюся з колін. Ми зустрілися поглядами. І я закінчив. Пошепки, майже нечутно: 

— Господи, помилуй цю заблукалу душу, дозволь їй побачити світло, виведи її з пороку і темряви, з брехні і лукавого. Покажи їй шлях, Отче, нехай нечистий залишить її тут же.

   Я дуже повільно підніс свою долоню до її спітнілого лоба. Вона почала тремтіти і схлипувати. Все як завжди. Потім іншою рукою я взяв розп'яття та перехрестив повітря.

   Коли відчинив двері, до кімнати влилося денне світло та неприємний запах: юшка в кастрюлі закипіла і тепер розливалася брудною плитою. Я пройшов повз Ваню, щиро йому посміхнувся. Він так і залишився стояти позаду, не зачиняючи дверей.

   Я — наближений. У таких людей можливості обмежені, здатності мінімальні. Моєму сприйняттю недоступні перипетії людських доль. Якось Андрій сказав, що наближені є незрячими санітарами лісу. Я не можу відчувати інших. Є ще просвітлені. Вони живуть довше, більше можуть і бачать. Андрій говорив, що закордоном наша система, зокрема навчання, адаптація та менторство, набагато краще організована.

   Цілу годину я стояв біля вікна, дивився на те, як ніч проковтує місто. Знову прийшла тривога, зіщемила серце. Телефонний дзвінок змусив здригнутися. З цим абонентом ми не спілкувалися давно.

— Алло, Антон?  

— Так.  

— Вечір добрий, це Євген Вербицький. Я у твоєму місті. Зустрінься зі мною, будь ласка. Я через хвилин десять буду біля магазину електроніки. Ну, біля твого дому. Ти вийдеш?

— Так, без проблем, скоро буду внизу.

   Співрозмовник поклав слухавку. Зітхнувши, я увімкнув світло в кімнаті і подивився на стіл, де лежала гора напередодні куплених пазлів. Результати єдиного цікавого мені заняття висіли у вигляді покритих скотчем картин на кухні: кішка з кошенятами, спортивний автомобіль, гірський пейзаж. На новій коробці був зображений середньовічний замок.

   Женя дійсно був через десять хвилин біля магазину електроніки. Його чорна іномарка із затонованим склом привертала увагу самотніх перехожих. У нашому районі всі знали один одного. Я відкрив дверцята машини, сів поруч з водієм.

— Привіт, Антон - Простягнувши мені руку, сказав бритоголовий хлопець. Лисина, густі чорні брови, хижий погляд. Ланцюг навколо шиї. Чорний спортивний костюм. Брелок з боксерськими рукавичками на передньому дзеркалі заднього виду.

— Здрастуй, Женя.  

— Проїдемося трохи, треба поговорити.  

   Євген завів двигун автомобілями. Я бачив цього парубка всього кілька разів, але ми завчасно обмінялися номерами ще давно. Можна сказати, познайомилися випадково. Він - просвітлений. Працює майже за дві сотні кілометрів від мене.  

— Антон, а ти нічого дивного не помічав? Тому що як на мене то відбувається якась хрінь.

   Я напружився. Просвітлений виглядав схвильовано, машину вів нервово і швидко.

— Про що ти?  

— Мій патрон зник тиждень тому. Я всюди шукав, я виходив на зв'язок з іншими. Більша частина просто ігнорує. Я не довіряю їм. Рідко спілкуємося.

   “А мені, отже, довіряєш?”- подумалось мені. Я уважно подивився на співрозмовника. Він продовжив:

— А ти. Ти з просто… з Наближених, от.  

— Ну так, я гірше.

— Не бери до серця, якщо образив, я не хотів. Суть в іншому. Я приїхав сюди недавно, хотів зустрітися спершу з Андрієм.  

— Пішов Андрій, його відкликали. Я тепер сам.  

— Як відкликали?  

 — Ось так. Пішов він і все. Жень, а чому Андрій? Хіба ти не знаєш інших?

   Незважаючи на те, що спільних зустрічей у нас було дуже мало, Андрій недолюблював Женю Вербицького по якійсь своїй незрозумілій мені причині.

— Ну так, ти крім нього й не бачив янголів. Вони дуже ... особливі у спілкуванні. Я можу відчувати, хто стане зі мною вести бесіду, а хто ні. І потім. Андрій же... Відкликали, значить - Женя гмикнув

— Бухати треба менше.

— Не говори про те, чого не знаєш. Зараз ти образив мого наставника і мене.

   Євген пригальмував, звернув на узбіччя. Ми знаходилися на околиці міста, на розбитій і повній калюж дорозі.

— На нервах. Я не сплю нормально. Безлад суцільний навколо, непоняток купа.

— Я теж погано сплю, Жень, розумію про що ти. Темрява насувається. Я відчуваю її. У тебе теж так?

— Ага. І всім геть байдуже. Тобто інколи через якусь дрібницю мене женуть в сусідню область, а тут таке твориться, такі згустки мерзенної пітьми, а вони там палець об палець не хочуть вдарити, ну маячня ж повна. Різко всі стали зайняти та недоступні. Ну і як ти тепер без Андрія будеш?

— Ніяк. Намагаюся робити те, що й раніше. Але тепер без інструкцій. Андрій сказав, що ініціатива не карається. Ну от і буду по-трохи роботу свою робити. Платити ж я надіюся не перестануть. А далі може зателефонують з контори. У нас же не звільняють, ти знаєш.

 — Угу. Мені от продовжують надходити інструкції, накази, але... — Женя зітхнув — Вони інші зовсім. Ніби віддають їх абияк, розумієш? Немає серйозної роботи давно.

   Просвітлений протер очі та подивився на мене впритул.

— Напевно даремно я тебе смикнув, Антон. Просто поговорити треба було з кимось, воно мене напружує конкретно. А так то я приїхав у своїх сімейних справах сюди. Та й думаю наберу.

— Та ні, Жень. Я радий, що ми на зв'язку. Вип’ємо по пиву?

— Іншим разом якось, вибач. Я сину пообіцяв дещо. Мушу бути в формі.

— Жень, якщо дізнаєшся щось… Навіть дрібниця якась, повідом мені, добре?

   Він кивнув. Ще деякий час ми мовчки сиділи в його чорній іномарці і думали кожен про своє. Після автомобіль із затонованим склом ще трохи покружляв околицями, а потім зупинився біля магазину електроніки в моєму районі. І я вийшов.

   Перше, що я зробив наступного ранку - відкрив текстовий файл на своєму комп'ютері, де містилася інформація про суб'єктів, що цікавили нас з Андрієм. Щоб відволіктися від поганих думок, я вирішив цілком і повністю присвятити час своєму покликанню, оскільки зараз я перебував у відпустці на своїй мирській роботі. Доводилося мені трудитися на ще декількох не дуже престижних роботах, щоб дозволяти собі інколи різні приємнощі, як ото доставка суші додому, чи придбання нових пазлів. Так-то пазли – річ не дорога, але бувають дійсно цікаві колекційні екземпляри. Боротьба зі Злом – це важливо, але їсти хочеться не менше.

   У файлі все те, що й було: двоє, що володіють злим оком маргіналів, обдарована стерво-маніпулятор і хлопчина-підліток з диявольськими бажаннями. Чотири місяці без роботи. Пора вмикатися. Я привів себе в порядок, випив філіжанку кави та покинув квартиру. Швидше б закінчити.

   На парочку недобрих заздрісників пішло зовсім небагато часу. Коли один з них вже почав схлипувати, я відчув, що трохи втомився. Все відбувалося на малолюдній автобусній зупинці. Слова молитви були сказані. Пізніше обидва пізнають глибину власних пороків та отримають можливість зійти з гріховної доріжки. Можливо, назавжди. Не в моїх силах перебудувати людину, а ось направити... Сховавши до кишені розп'яття, я посміхнувся цим нещасним. Цього разу посмішка вийшла не щира.

   Той хлопець востаннє потрапляв до нашого з Андрієм поля зору десь місяців вісім тому. Тоді було прийнято рішення не втручатися і почекати. Він вийшов із примішення музичної школи з чохлом для скрипки в руках. Хвиля темної енергії неймовірно потужної сили вдарила в груди. Сперло дихання. Я кашлянув. В голові запаморочилося. Перед очима опинився бордюр тротуара, я впав навколішки. До мене відразу ж підійшла якась жінка, я навіть не розгледів її.

— Молодий чоловіче, що з вами? Ви в порядку?

   Піднявши голову, я спрямував свій погляд в бік хлопця. Він обернувся чи то на шум створеної мною метушні, чи то відчувши на собі мій погляд.

— Я в порядку, дякую. Тиск.

   Вимучена посмішка навряд чи спантеличила жінку. Зібравшись з силами, я піднявся й рішуче пішов вперед. Хлопчина більше не обертався. А я все ніяк не міг адаптуватися, слабшав з кожним новим кроком. Коли з'явився дзвін у вухах і перед очима забігали чорні мурашки - зупинився. Досить. Перехожий, що йшов позаду тицьнув мене плечем, тихо вилаявся.

   Після нападу нудоти ніби як полегшало, але загальна слабкість залишилась. Те, що мені вдалося розгледіти всього за мить всередині цього юнака... Власне, він надумав когось убити. Це бажання вже давно у нього. Так, якби ми могли відчувати все і всіх, якби ми діяли як поліція думок із старого фантастичного фільму, то світ став би більш безпечним місцем для життя. В реальності ж куди частіше такі випадки залишалися непоміченими.