"Чарівний диск"

   Як тільки мама з татом знову почали сваритися, Володя одягнувся та пішов на вулицю. Тато випив, а мамі просто подобалося кричати, напевне. Все як завжди. Добре хоч вдалося витягнути і Сашка, шкільного товариша і друга.

— … там якщо далі плисти і не зупинятися, то острів з’явиться. Його немає на карті, але там можна погуляти. Там теж тачки, люди, але поліція не на зелених, а на синіх тачках. Ну я коли копів перестріляв, то з них взагалі інші пістолети випали! З іншою підсвіткою!

— Заливаєш, Юрко. Я за два місяці там все облазив, там не можна запливати далі. Я на човні пробував, і вертолітом теж. Нічого немає.

— Ну не віриш, то не вір, а я в інтернеті навіть бачив як якийсь хлопець розповідав. І вчора у мене Дмитро був, він бачив сам, його спитай.

   Володя махнув рукою. По-перше відеоігри вже не так цікавили його, як раніше. Можливо він став доросліше. Або просто набридло грати. По-друге вечорами за комп’ютером сидів тато та грав у якісь свої ігри з іншими чоловіками через інтернет. Так що Володя трішки набрехав – у нього не було змоги детально досліджувати ігровий світ. Не було ні часу, ні можливості, особливо коли тато почав засиджуватися за монітором до пізньої ночі.

— Пішли до парку?

— Можна.

   Юрко легко погодився на пропозицію Володі. Хоча і вигляд мав трохи напружений, хоча, можливо, то тільки так здавалося. Напів закинутий парк вже давно був не зовсім парком, а майже чагарником, що плавно переходив у справжнісінький ліс.

Цей “парк” приваблював дітей та підлітків різного віку. Ох, скільки ж вони гуляли там, гралися, збиралися компанією… І це не незважаючи на сувору заборону батьків ходити сюди! Однак Юрка не лякали історії про маніяків та небезпечних людей, а батьки Володі не дуже цікавились куди саме він ходить. Сьогодні, правда, компанії не було: Степан з Вікою пішли на музику, Михась зубрить математику (завтра контрольна), Женя захворів (або просто не захотів прийти). Так що сьогодні вони були тільки удвох, Володя та Юрко.

   Невдовзі Володя все ж переконався в тому, що із другом щось не так. Той виглядав похмуро. І чим далі вони заглиблювалися в парк, тим менше розмовляли. Юрко стиснув губи та дивився собі під ноги, почав відставати. Як тільки вони вийшли до маленького майже зруйнованого будиночку (цікаво, хто і коли його тут збудував?), хлопчина зупинився та сказав:

— Володь, облиш Ксеню. Вона мені подобається.

   Ось так от! Володя зупинився та завмер від несподіванки.

— В сенсі?

— В прямому, мені подобається Ксеня. Розумієш… — Юрко заглянув Володі в очі. Голос наче струна, ось-ось і зірветься – Перестань їй посміхатися. Досить сідати біля неї. Досить запрошувати на танцях. Прошу тебе як друга, не заважай мені.

   Почуте здивувало Володю. Він навіть подумати не міг, що Ксеня подобається його другу (напевне, найкращому). Юрко ж завжди вигадував образливі прізьвиська для дівчат (Ксені діставалось найбільше), чіплявся до них та доводив до сліз. Була така риса у нього.

От тобі й на. Володі така поведінка друга не подобалася, він завжди намагався "пом’якшити” ситуацію, коли Ксеня особливо страждала від поведінки Юрка. Ба більше, Володя всерйоз думав про те, щоб поговорити з Юрком на рахунок Ксені. Тому що подобалася вона йому. Сильно. Давно.

— Юр, ти серйозно? Ти ж її… Ти ж кажеш їй завжди… Коза тупа, сопля, опудало, каліка… ну і…

— Без різниці. Так ти відсядеш від неї?

   Хлопчина впорався зі своїм голосом і продовжував сверлити поглядом Володю.

— Я ж люблю її. Ти ж знаєш.

— І я Ксеню люблю. Я тебе прошу як друга, не лізнь. Вона моя.

— Твоя? Це ти так вирішив? Чи тобі Ксеня підтвердила?

   Юрко засопів. Злився. А Володі раптом стало дуже образливо. Тому що Юрко давно знав про його почуття. І тут ось така історія.

— Не зли мене. Кажу тобі, вона моя, відстань від неї, відсядь! І попереджувати не буду тебе більше.

— Відсісти? Та йди ти!

   Юрко спробував схопити Володю за куртку, але той вирвався, відштовхнувши друга геть.

— Пішов ти знаєш куди?!

   Юрко щось гукав у спину. Щось дуже неприємне, гнівливе. Але Володя не слухав. В вухах шуміло, а в очі вдарили сльози. Добре, що хоч Юрко не спробував його наздогнати та не бачив цього. Володі було геть мерзенно на душі і боляче, тому що він не очікував від такого від свого друга. Звичайно, той інколи поводився як дурень, але це ж зовсім інше… Вони ж друзі…

   Швидким кроком Володя ішов геть, а зрештою й зовсім загубився поміж деревами та високими кущами. Ще деякий час Юрко стояв на місці, потім по-дорослому вилаявся в повітря та повільно покрокував назад, до рідного мікрорайону.

   Не те, щоб у них із Ксеньою був роман, куди там. Просто сиділи поряд на географії, на англійській, а інколи й на хімії (особливо на контрольних, чи самостійних). А поряд їх якось посадила класна керівничка. Так і повелося з того часу. Було багато звичайного спілкування.

Декілька разів вони обмінялися наклейками (Ксеня теж колекціонувала їх, як не дивно, оскільки дівчата рідко таким цікавилися). Ну і звісно вже роки півтори як Володя був таємно закоханий у дівчину. А можливо й не зовсім таємно. Іноді йому здавалося, що Ксеня все прекрасно розуміє. Просто… Ніби очікує на щось, або... А що робити у такій ситуації? Потрібно було розповісти про свої почуття, зробити це якось гарно. Можливо написати вірша, купити щось смачненьке. І?... Володі було страшно, він дуже боявся якось зіпсувати ось те спілкування, яке у них склалося із Ксенею.

   Про сердечні переживання хлопчина розповів тільки Юркові. Якщо не брати до уваги підколи деяких однокласників, то Юрко був єдиною людиною, хто знав. І ось тепер те, що сталося можна назвати тільки одним словом – зрада. Зрада…