1 частина

                                                                                                          Світлій пам'яті 
                                                                                  племінника Романа,        
                                                                                   який загинув на 
                                                                               Донбасі,  присвячую...

                                               І
...Нарешті прозвучав довгоочікуваний наказ і в густому передсвітанковому тумані колона рушила вперед. Жовтий "Богдан", який в мирному житті був  звичайнісіньким шкільним автобусом, важко зрушив з місця, вщент заповнений вояками, і попрямував розбитою дорогою.
   Вадим потрапив до мікроавтобуса "Фольксваген", в якому їхали бійці добровольчого батальйону "Дніпро-1". Повільно просуваючись вперед, колона поступово розширювалася, зростала. На БМП і танках люди сиділи навіть зверху на броні. Приблизно о шостій годині ранку почала надходити інформація про те, що росіяни вимагають, щоб наші бійці опустили прапори, опустили зброю,покинули і не мінували техніку. Вони відмовилися це зробити.  А незабаром почався перший обстріл. Коли по колоні почали гатити з танків та гранатометів, вертка маршрутка опинилася ніби поміж залпами -снаряди лягали то попереду, то позаду. В "Богдан", котрий їхав попереду неї, снаряд потрапив прямою наводкою, машина миттєво спалахнула, немов смолоскип разом з бійцями. Колона зупинилася, хлопці почали вискакувати із "Фольксвагена" - хотіли заховатися в лісосмузі, але раптом побачили, що звідти на них ланцюгом ідуть танки. Вони знову заскочили в маршрутку, яка вже була зрешетована осколками, але проїхали недовго- машину підбили. Підбиті машини зупинялися, перекидалися, через них зупинялися інші і давали задній хід. Навкруги хаос, паніка, крики, смерть і кров...
    Дорога і узбіччя були завалені понівечиними тілами та розбитою технікою. Серце Вадима шалено калатало. Йому вдалося майже на ходу заскочити до переобладнаної інкасаторської броньованої машини, в якій були теж побратими із "Дніпра". Під безперервну канонаду та цокання куль вони на максимальній швидкості виривалися з цього вогняного пекла. Снаряди та кулі поливали їх проливним дощем. Колону розстрілювали впритул, ніби в тирі. Машину, що їхала попереду, розірвало на шматки, почорнілий від вогню "Богдан" вже догоряв - всередині нього сиділи, стояли, притиснувшись один до одого обвуглені тіла. А тих, хто був ще живий, російські вояки розстрілювали з автоматів, танків, кулеметів...
   Далі вибух і прийшов до тями вже на землі. Без бронежилета, без шолома, без автомата. Весь закривавлений, з пораненими ногами, з пробитим лівим плечем і пробитим навиліт лівим зап'ястям. Перемагаючи нестерпний біль, хлопець роздивився навколо- поруч лежали тіла українських бійців, а десь здалеку чулися голоси російських вояків.Вадим упізнав їх по характерному акценту. Він обережно повернув голову.Неподалік на бугрі виднілися ворожі танки, над якими майоріли російські триколори, поруч чувся стогін, передсмертний хрип і постріли - росіяни нишпорили навкруги і пристрілювали тяжкопоранених. Інстинкт самозбереження підказав єдине правильне в цій ситуації рішення- незважаючи на несамовитий біль, не рухатися і не стогнати. Він лежав на  животі, притиснувшись обличчям до землі, підібгавши під себе поранену правицю і вчепившись зубами в рукав, намагаючись не застогнати. Та його все ж виявили і здалеку закидали гранатами. Його засипало осколками, які  повпивалися в спину і в ноги...
   Від болю Вадим втратив свідомість, а коли прийшов до тями, навкруги була абсолютна тиша. Було дуже спекотно, хотілося пити і сховатися в темряві. Сховатися від людей, які так несамовито знищують один одного, від людей, які ще вчора, в мирному житті були друзями, спілкувалися і товаришували сім'ями і країнами, а за якусь мить стали запеклими ворогами і ладні були стерти один одного з лиця землі. Почало вечоріти. З величезними зусиллями хлопцеві вдалося доповзти до найближчих кущів. І майже відразу після цього повз нього почали йти колони російської техніки, по вісім-десять одиниць у кожній. Вадим непорушно лежав, прикидаючись мертвим. До нього підбіг російський солдат, зовсім юний хлопчина, і зрізав розгрузку, зняв гранати і аптечку.Техніка йшла без фар, інколи в десяти метрах від пораненого хлопця, і йому доводилося відповзати назад, щоб вона його не розтрощила.
   Вночі різко похолодало. У Вадима почали цокати зуби, все тіло пронизував нестерпний біль - оголені нервові закінчення давалися взнаки. Але як тільки піднялося сонце, він знову поволі  поповз, ховаючись від росіян, втрачаючи свідомість від болю та спраги. А по  обіді натрапив на тіла вбитих солдатів, знайшов у їхніх аптечках "Целокс" і як міг, засипав ним рани.І цим врятував собі життя. І знову довгі години непорушності, очікування, надії на порятунок...А потім прийшло розуміння того, що потрібно тікати звідси. Хоча як тікати? З простреленими руками і ногами?Повзти! Повзти вперед, не зважаючи на пронизуючий біль та тьмяніючу свідомість!
   Це була пекельна подорож, і тривала вона, як здавалося Вадиму цілу вічність... Втрачаючи свідомість, самими пораненими руками, одна з яких не розгиналася, а інша не згиналася, він пересував вагу свого тіла короткими ривками у напрямку села, що виднілося вдалині.В якийсь момент хлопець зрозумів, що знаходиться в глибокому тилу, і по нього вже ніхто не прийде...Земля навкруги була чорна, вигорівша, без жодної травинки. Лише маленькі тоненькі деревця якимось дивом вціліли в цьому пеклі. Вадим дотягнувся до них, вчепився тремтячими руками і спробував хоч трішки підвестися. Затуманеним поглядом поглянув навкруги- село, до якого він прямував, розкинулося в долині невеличкої степової річки і до нього було ще далеко. Та все ж хлопець вирішив добиратися саме туди. Зранку він мріяв про темряву, з нетерпінням чекав ночі, а вночі мріяв про світанок. Голоду не відчував зовсім, зате страшенно хотілося пити. На своєму пекельному шляху Вадиму траплялися купи сміття, яким засіяла все навколо війна, і хлопець порпався в ньому, шукаючи бодай краплю води в пластикових пляшках. Але все було марно, води не було ні краплі, тож, щоб не померти від спраги, бійцю доводилося пити власну сечу. З величезним зусиллям виповзши на черговий пагорб, хлопець знову поглянув вдалину. До села ще було кілометра три, не менше. Але обраний ним щлях добре проглядався з дороги і був небезпечним, адже навкруги нишпорили вороги і могли його помітити в будь-який момент. Тож Вадим вирішив пробиратися до населеного пункту через ліс, що виднівся неподалік. Із останніх сил він доповз до рятівної тіні розлогих дерев на узліссі і в черговий раз втратив свідомість.