29

Ми спинились відпочити, коли сонце перевалило за половину неба і знову взяло курс на горизонт. Нора, змучена безсонною ніччю та довгою дорогою, заснула, варто було її вірному лицарю підготувати місце. Юнак обережно поправив її накидку, а зверху додав ще й свою, що мала герцогиня точно не змерзла.

Я вимушено визнала, що від Лео дійсно є користь. Тепер саме він повнюстю та з благоговінням опікувався дівчинкою. Здається, було б в нього більше можливостей, то виконував би кожну її забаганку. В кожному русі та погляді читалось абсолютне обожнювання та покора, без жодного натяку на пошлість.

Спершу це викликало в мене насмішку, але зараз навіть видавалось милим.

Чаклун попросив у Лео мапу, і той повагавшись, дістав її з сумки та простягнув. Чоловіки схилилися над нею, а я відкинулась на стовбур дерева, меланхолійно спостерігаючи за плином хмар. Сонце, що періодично визирало з-за них, вже навіть не пробувало гріти.

— Треба обійти це місто, — сказав Мор, ведучи пальцем по мапі. Лео тихо рохнув, погоджуючись. — А ось тут зможемо спинитись.

— Вільморк? — лицар збентежено підняв голову, і я звернула увагу на синці під його очима. Напевно, краще вкласти і його спати, а то скоро меч не зможе в руках тримати, а зброю з порохом кодекс не дозволяє використовувати. Тоді від цього помічника користі буде тільки як від особистої покоївки малої леді.

— Так, у мене там є… — Мор замʼявся, чи то не бажаючи нам розкривати секрет, чи сам не знав як його назвати: — Боржник.

— У вигнанців Конклаву нема ні друзів, ні боржників, ні родичів, — обрубав лицар, дивлячись на чаклуна з недовірою. Мор виправдовуватись не став:

— Там є людина, у якій я впевнений. Він допоможе нам дістатися Мішгорту, якщо не через борг мені, то з поваги до батька Елеонори.

Цей аргумент прозвучав краще. Леонард підтис губи, кинув косий погляд на дівчинку та кивнув.

Але я не змогла промовчати та не зіпсувати мить:

— До Вільморка все ще треба якось дістатись. Бажано живими. А наш маршрут вже відомий Конклаву, і чаклуни навряд будуть просто сидіти та чекати.

На мені зійшлись два однаково невдоволені погляди та я удала, що продовжую розглядати небо.

— Чаклуни шукають Мора, а не нас, — насуплено промовив лицар, і я цокнула язиком:

— Помиляєшся. Вони шукають і Мора, і Нору. От ти дійсно нікого не цікавиш. Тому маєш шанс втекти та жити собі спокійно.

Юнак ледь не вибухнув праведним гнівом. Якби не боявся розбудити свою пані, точно перейшов би на крик:

— Та я ніколи не покину Елеонору! Мій священний борг оберігати її. За будь-яку ціну! Вона найцінніше, що є у моєму житті.

Я навіть повернула до нього голову і багатозначно хмикнула. Але звернулась до Мора:

— Знаєш навіщо їм дівчинка?

— Можу тільки здогадуватись, — він потягнувся. Тихим хрускотом відгукнулись суглоби. — Усім потрібен бурштин. Скоріш за все, Конклав підтримує когось з далеких родичів Нори, які можуть розраховувати на володіння копальнями. Чаклуни не можуть присвоїти їх, бо не влізають у справи королівств, а от допомогти аристократу за деякий відсоток, так.

— Мерзотники, — буркнув собі під ніс Лео, опустивши погляд на власний стиснутий кулак: — Пані Елеонора законна володарка земель, титулу та копалень.

— І щоб так залишалось надалі, — вкрадливо мовила я. — Нам треба дістатися Мішгорту якомога скоріше. Тому чекаю на ваші пропозиції.

Я натякала на дещо цілком очевидне. На те, чого я б ніколи не змогла відшукати сама, якби не зустріла представника Ордена. Справжнього лицаря.

Судячи з невдоволеного виразу обличчя, Мор розумів куди я веду. Він свердлив мапу поглядом, але на ній не було зображено потрібного.

На жодній мапі не було. Ті знання передавались від одного лицаря іншому. І напевно, колись будуть втрачені остаточно.

— Ми можемо пройти катакомбами Ордену, — зрештою виштовхнув слова Лео та ще нижче опустив голову. Його пальці безвольно розтислись. — Я знаю як увійти за річкою.

Я зацікавлено вирівнялась та подалась вперед, дослухаючись до його слів. Легендарні катакомби були мрією будь-якого мандрівника. Казали, що в них заховані скарби, памʼятки давнини, атрибути королів різних епох. А ще ними можна було непомітно пересуватись майже усім королівством. За переказами там зустрічались привиди чи жили якісь древні істоти, що пішли туди від сонячного світла.

Більшість з розповідей звісно були вигадками, але все одно кортіло подивитись на те, що приховували старі підземелля.

— Ні! — категорично вимовив чаклун. Обурено повернувшись до нього, я підняла брови:

— Чому ні? Це сховає нас від чаклунів.

Мор вперто хитнув головою:

— Катакомби старі. Їх давно не ремонтували, а точних мап усіх ходів не існує. Якщо станеться обвал, або ми заблукаємо, навіть допомоги чекати буде нізвідки.

— Нам і так нема звідки чекати на допомогу, — я змахнула рукою, не розділяючи його страх: — Ти дійсно думаєш, що чаклун та носферату не зможуть знайти вихід з якогось підземелля?

— Не якогось, — Мор підняв голову та уважно подивився мені в очі: — Це катакомби Ордену. Вони мали служити їхніми гробницями, оборонними спорудами та пастками для ворогів. Йти туди без навченого провідника небезпечно.

— У нас є провідник, — я тицьнула пальцем в Лео, але коли ми обернулись до лицаря, той тільки ніяково повів плечима. Смикнувши носом, я визнала: — Так, не кращий представник.

Леонард обурено звівся:

— Навіть якби я знав катакомби краще, точно не запросив би туди тебе!

— Чого це? — я ошелешено округлила очі.

— Бо це священне місце, а в тебе немає душі! — випалив лицар, наче викрив мій найстрашніший секрет. А я зацікавлено схилила голову до плеча:

— Це тому що я жінка, руда або носферату?

Він очманіло вирячився на мене. Кліпнув, серйозно розмірковуючи. Та зрозумів, що я насміхаюсь і набурмосився:

— Усе разом.

— Ні, Шера, ми дійсно туди не підемо, — підсумував Мор. — Краще я спробую прикрити нас чарами. Йти поверхнею безпечніше хоча б тим, що нас не засипле землею. Людей ти відчуєш здалеку, а чаклунів я візьму на себе.