28

Чаклун запалив світлячок, який летів перед ним понад землею, показуючи шлях. Я йшла на відстані, не відчуваючи жодного дискомфорту від темряви.

— Ми ще не достатньо відійшли, щоб ти їх пошукав магією? — спитала, вдивляючись у ліс. — Хтозна-куди Нору потягнув той лицар. Може згадав як раніше ординці жили в норах, і закопався десь.

— Не у норах, а у підземних містах, — занудно виправив мене чаклун. Спинився, озирнувся. Я очікувала, що він нарешті начаклує щось більше за ліхтарик, але він хитнув головою: — Мене шукають, а отже відчують. Не хочу приваблювати їхню увагу.

Він ще трохи міркував, а потім глянув на мене:

— Зараз же ніч, Шера. Ти не можеш відстежити їх якось?

Я схрестила руки на грудях та саркастично підняла брову:

— І як ти собі це уявляєш?

Він задумався на мить, потім припустив:

— Ну понюхай якось, слід візьми.

— Я тобі собака чи що? — обурено оголила ікла та блиснула рубіновим сяйвом очей. Чаклун розчаровано клацнув язиком, відвернувся, тихо буркнувши вбік:

— Не собака, але сука ще та, — і поки я не встигла йому ще щось сказати, додав голосніше: — То як тоді будемо їх шукати? Просто вештатися лісом?

Я задумливо примружилась на місяць. Мала визнати, що просто тинятися дійсно безглуздо. Тільки сили втратимо. Та й ніч не хотілось витратити на дурню. Варто знайти малу герцогиню та забратися геть від чаклунів, що дихають у спини.

— Я спробую тіні, — сказала тихо, не дивлячись на чаклуна. Той мовчав.

Закривши очі, я зосередилась. Віддалась ночі та прийняла пітьму в себе, зливаючись з нею. Прислухалась, намагаючись відчути серцебиття. Згадала давно забутий азарт полювання, що розтікається по тілу, мов жива блискавка. Повітря стало густішим, кожен подих різкішим у передчутті здобичі. Світ звузився до пошуку рухів, запаху, звуку — і все стало надзвичайно чітким. Кожен м’яз слухняно напружувався, чекаючи моменту. У мені знову прокидалося щось стародавнє, забуте.

Але перш ніж воно захлиснуло мене, я ривком вирвала свідомість.

— Чую їх, — вимовила, проковтнувши слину, якою наповнився рот. Вказала пальцем напрямок, і помітила, що несвідомо випустила кігті. Миттєво відсмикнула руку та сховала її за спину.

Мор спокійно спостерігав за мною. Відвернувшись, я першою пішла далі.

Тьмяне світло швидко мене наздогнало і тепер летіло поруч. Чаклун ступав легко, майже нечутно.

— Я заслуговувала смерті набагато більше ніж він, — промовила у темряву.

— Здогадуюсь, — зітхнув він. І дійсно мав би розуміти, що як народжена я навряд чи користувалась бурштином усе життя. Мав знати, що на моєму рахунку десятки забраних життів.

— Але він хотів тебе захистити, — продовжив Мор, змусивши мене міцніше стиснути ікла. — Інакше б спробував виторгувати собі хоч трохи часу, здавши тебе.

Далі йшли мовчки, і скоро побачили відблиски вогню та дві фігури біля багаття.

Коли лицар відчув наше наближення та схопився на ноги з мечем, я тільки очі закотила.

— Назвіться хто йде!

— Ти справді думаєш, що вбивці тобі б відповіли? — спитала саркастично, вступаючи у коло світла з протилежного боку від того, куди обернувся Лео.

— Мор, Шера! — Нора радісно підстрибнула. — Я боялась, що вас схопили!

— Чому ви не відійшли далі? — суворо спитав Мор у лицаря, а той лиш збентежено опустив меч.

— Я чекала на вас, — відповіла за нього Нора, переводячи погляд з мене на чаклуна, ніби чекала подяки. Але настрій в нас обох був паскудний.

— Дочекалась, — буркнула я. — А тепер ходімо.

— Посеред ночі? — здивувався Леонард. Але я не відповіла, озирнулась і, обравши напрямок, знову рушила в ліс. Лицар та юна герцогиня, перезирнулись, і хутко кинулись збирати речі.