27

Спантеличено перезирнувшись, ми обернулися на голос.

— Вбити! Стратити! — різноголосі викрики множились, ставали гучнішими. Інтонації метались від переляканих до розлючених.

Моє серце нервово збилось з ритму. Вони спіймали носферату? Якогось новоперетвореного? Або ж…

— Шера, треба йти! — окликнув мене Мор, але я вперто зробила крок в бік звуку. Потім ще один і зірвалась на біг.

Спинилась на розі, біля будинку з темного каменю, впилась поглядом у натовп, що обступав адміністративну будівлю. На широкій веранді перед головних входом, що на півметра підіймалась над землею, стояли чаклуни та озброєні найманці. І туди ж вели чоловіка.

Подих перехопило, коли тіло скував жах. Під крики натовпу, двоє солдат тягнули до сходів Брайса.

— Стій! — Мор схопив мене в ту мить, коли я сіпнулась вперед. Притягнув до себе, міцно обхопив, не дозволяючи вивернутись.

— Пусти! — прошипіла, смикаючись в його руках.

— Ти не допоможеш йому, — сказав мені на вухо, тільки міцніше притискаючи до себе.

— Пусти! — я випустила ікла, закликаючи до сили ночі, але сутінки тільки спускалися на місто, а чоловік, що тримав мене, був дуже сильним. І мені лишалось тільки битися в його руках, мов пораненій тварині. 

— Чи є у місті ще Діти Ночі, погань? — прозвучав поважний голос одного з чаклунів. Брайса підвели до нього.

Чаклун зневажливо оглянув носферату, наморщив довгий ніс. Брайс дивився собі під ноги, стояв згорблено, бо вартові викрутили йому руки за спиною, важко дихав, а з розбитих вуст стікали цівки крові на гостре підборіддя.

Застогнавши, я обвисла на руках Мора.

— Нам треба йти, — наполягав він. Я хитнула головою:

— Ні, — з горла вирвався схлип. Обернувшись до чаклуна, зазирнула йому в очі, ніби дійсно шукала допомоги: — Він мені як молодший брат. Забирайся сам!

Мор дивився на мене. На скамʼянілому обличчі не відобразилося жодної емоції.

Допит на веранді продовжувався. Натовп притих, дослухаючись. Але Брайс мовчав.

Навіть коли його вдарили по нозі, змусивши стати на коліна перед чаклуном, він не підняв голови та не промовив жодного слова.

Знову вперши погляд у Брайса, я замахнулась та вдарила Мора черевиком. Не розібралась куди влучила. Чоловік зашипів, хитнувся від болю, але руки не розтиснув, навіть коли я знову взялась вириватись.

— Ми помремо разом, якщо ти вийдеш, ідіотка! — вилаявся мені у вухо.

— Я не дозволю їм його вбити! — прогарчала у відповідь.

Він мав рацію. Я знала це. Бачила пʼятьох магів, і знала, що десь поряд є ще. З ними озброєні найманці та вартові. В мене не буде шансу. Але я не можу просто покинути Брайса!

Але вже за секунду натовп знову вибухнув криками. Декотрі люди підстрибували на місці, махали руками, дехто навіть аплодував. Повітря наповнив свист.

Чаклун зрозумів, що нічого не дізнається. Заніс руку і з його долоні вирвалось яскраве світло.

— Брайс! — я захлинулась криком, коли Мор затис мені рот рукою. Бачила як тіло Брайса вигнулося дугою від болю, але і тоді він не відкрив рота.

Мор схопив мене на руки та кинувся до виходу з міста.

***

Ніч не принесла ані полегшення, ані звичного відчуття свободи. На мені наче висів важкий тягар, тягнучи до землі.

Коли звуки міста, в яке більше ніколи не повернусь, стихли, а запахи розвіялись у лісовій прохолоді, я припинила механічно переставляти ноги. Спинилась. Нахилилась вперед та вперла руки в коліна. Зробила глибокий вдих та закрила очі.

Під повіками виник образ Брайса. Його останній погляд на мене. Останнє: «до зустрічі, Шера». 

Адже він вірив, що ми ще зустрінемось…

Мор мовчки стояв поруч.

— Чого ти причепився до мене, чаклун? — спитала крізь зуби, відчуваючи як відчай трансформується у гнів.

Мор промовчав.

І це розлютило мене. Різко розпрямившись, я вишкірилась на нього:

— Навіщо ти мене зупинив?! Я не просила тебе втручатись!

Крик розлетівся нічним лісом. Мор спокійно дивився на мене. Показово сховав руки в кишені та лиш трохи нахилив голову. І цим злив ще сильніше.

— Я мала втрутитись! Мала зробити хоч щось! Через тебе він помер! Через усіх вас! Чаклунів, які вирішили, що можуть вершити долі!

Викрикнула це йому в обличчя, схопилась за голову, яка, здавалось, зараз лусне. Запустила пальці у волосся, стиснула, натягнувши шкіру голови. Стрімко відвернулась.

Мор не рушив з місця. А перед моїм поглядом згорав від сонячного світла Брайс.

Знову обернувшись, наблизилась до Мора впритул. Вискалила ікла:

— Я ненавиджу чаклунів! Забирайся геть!

Вперлися руками йому в груди та штовхнула. Тепер сила була на моєму боці.

Мор змахнув руками, відступаючи, але втримав рівновагу. Продовжував дивитись на мене, коли я заверещала:

— Провалюй геть, виродок! Ви всі однакові! Це ви заслуговуєте смерті, а не Брайс!

Сльози покотились з очей, і я відвернулась. Мор розвернувся та дійсно пішов. Я рахувала його кроки, намагаючись вирівняти дихання. Десять. Пʼятнадцять. Двадцять. Спинився на двадцять третьому кроці. Сів на землю, відкинувся на дерево, завмер.

Я вже хотіла знову кинутись до нього, сказати, що не хочу його бачити та відчувати. Що чаклуни мої вічні вороги. І жодному з них я не пробачу.

Але не змогла рушити з місця. А наступної миті розридалась вголос. Впала на коліна, захлинаючись горем. Плакала так востаннє тільки після смерті Ярі. Думала, що після того в мені більше не лишилось сліз. Помилялась.

Я заспокоїлась остаточно тільки за півгодини. Піднялась, попленталась до дерева, біля якого сидів чаклун. Він закинув голову, обперся маківкою об стовбур, і, здавалося, спав. Глянувши на нього, я присіла з іншого боку того самого дерева.

Місяць вийшов з-за хмар, висріблив листя.

— Мені шкода, що так сталося, — пролунав тихий голос. У мене вирвалось саркастичне:

— Не вірю.

— Не вір, — дозволив він та знову замовк.

Піднявши голову до темно-сірого неба, я беземоційно роздивлялась зорі.