26

Каптур ковзнув на лоба, заховавши руде волосся, яке й без магії могло б видати мене першому ж вартовому. Повз нас проґуркотів механічний диліжанс: металевий корпус скрипі, вікна калатали, пасажири за ними збайдужіло нишпорили поглядами вулицею, ні на кому не зосереджуючись.

Я відвернулася, ховаючи обличчя. Мор ішов поруч надто упевнено, як для людини, за якою організували полювання. 

Повітря пахло гасом, вогкістю і смаженою кукурудзою. Попереду чоловіки тягнули дерев’яний візок, із якого клубами йшла пара. Під дахами шипіли труби, плюючись білою парою. 

Ми зливалися з натовпом. Люди поспішали: хтось — додому, хтось — на роботу в пізню зміну. Жінка в пальті тягла валізу на металевих колесах, чоловік поруч вертів у руці годинник на ланцюжку. Осінь сиділа в повітрі, важка, як сирий шарф, і мідне сонячне світло ковзало по вітринах і дахах.

І незабаром ми побачили браму. Вона вже була зовсім близько — лишалося перейти площу. Але я зупинилася.

— Щось не так, — буркнув Мор.

Я це відчувала. Надто багато вартових. А між ними — чаклун.

Запах торкнувся носа, і я його впізнала. Це був він. Той самий, що вистежив Мора в цьому місті. І тепер я нарешті побачила його. Невисокий, русоволосий, зовсім непримітний молодий чоловік. Але найцікавішим виявилась темна пляма під оком. Багряний синець розповзся від ока по вилиці та майже до щелепи.

Я не стрималась:

— Твоєї магії справа?

Мор зрозумів одразу, посміхнувся, розвертаючись:

— Ображаєш. Виключно ручна робота.

Я ще раз кинула погляд на чаклуна — і рушила слідом за Мором. Шанс пройти крізь браму зник. Але місто велике. Якщо двері зачинені, знайдеться вікно.

Примружившись, згадала мапу міста.

— Давай краще праворуч, — кинула, і не чекаючи згоди, змінила напрям.

Після революції та початку масштабної урбанізації місто росло, як бур’ян після дощу: швидко й без системи. Там, де колись була кам’яна стіна з брамою, тепер тяглися цілі райони: купи цегли, складані ринки, халупи і старі ангари. І головне — звідси ще можна було вибратись назовні. Якщо знати як.

— Як же ти їм насолив? — спитала я, коли ми заглибились між тісні ряди будинків.

Мор стис губи на мить, а потім поглянув на мене з лукавинкою:

— Припустимо, не тільки ти вмієш дратувати одним своїм існуванням.

Я пирхнула, але коментувати це не стала. В чомусь він мав рацію.

Повернули за ріг і вийшли на невелику площу. Слабке жовтогаряче світло газового ліхтаря падало на бруківку. Тут відбувалось дещо дивне: вартові зупиняли перехожих. Чоловіків штовхали до стіни, жінкам зривали каптури. Ті зойкали, дехто намагався чинити опір, але тоді з’являлася зброя. Вони механічно перевіряли людей, шукаючи когось по відомим ознакам. Очевидно, якась деталь зовнішності розшукуваних була надто примітною.

Насупившись, зрозуміла, що колір волосся, яким я завжди пишалась, зараз став недоліком.

Вартовим навряд встигли роздати портрети злочинців, але точно розповіли про особливості зовнішності.

Мор різко зупинився. Обернувся. Я кинула погляд назад і ледь не вилаялася. Провулком, яким ми щойно прийшли, вже сунула інша група вартових. 

— Втекти не встигнемо, — прошепотіла я, стискаючи зуби.

— Чаклуна серед них немає, — пробурмотів Мор, наче не слухав мене.

Я насторожено глянула на нього. Він мовчки простягнув руку:

— Дай бурштин.

Усередині все стиснулося. Я полізла в кишеню. Знайшла гладкий камінь. Останній, що залишився в мене. Подивилась на нього, потім на вартових. 

Віддала.

Мор затис янтар у долоні. Його очі були холодні й зосереджені.

— Приготуйся бігти, — сказав.

— Завжди готова, — буркнула я, сильніше натягуючи каптур.

Стояла і не знала, чого чекати. Мор глибоко вдихнув, на мить прикрив очі. В повітрі щось змінилось: тонко, але відчутно, як перед зливою.

Наступної миті на площі здійнявся галас.

— Що за… — вигукнув хтось, і я різко обернулась.

Волосся усіх жінок на площі раптом стало рудим, від мідного до вогненно-гарячого. Чоловіки ж стали чорнявими, ніби хтось узяв усю палітру темних барв і злив в одну. Брови, вії, навіть бороди — все змінилося.

Я завмерла на місці, ошелешено дивлячись на цю дивну виставу. Вартові на мить розгубилися, переглянулись. Один рвонув до жінки з дитям, інший — схопив чоловіка, що вже кинувся тікати. Почалася паніка. Люди кинулися хто куди.

Мор схопив мене за руку і потягнув у провулок. Ми звернули за кут, ще один. Лише коли звуки позаду трохи стихли, він розтиснув пальці.

— Тепер у місті буде нова мода? — видихнула я, переходячи з бігу на швидкий крок.

— Ні. За годину магія зникне. Усе повернеться, як було. Це слабке заклинання. Сильне я зараз не потягну.

Я озирнулась через плече, ніби могла ще раз побачити те божевілля, що лишилось позаду. Довго мовчала, але таки спитала:

— Чому ти намагаєшся мене врятувати?

Мор нічого не сказав. Йшов рівно, дивився прямо перед собою. Я вже подумала, що відповіді не буде, а може й не хотіла її чути. Але зрештою почула його голос:

— У мене особисті рахунки з Конклавом. Якщо вони прагнуть щось отримати, я зроблю все, щоб їм завадити.

І після паузи, вже зовсім іншим тоном, холодним і гострим:

— Тож не думай, що я старався заради тебе.

Я фиркнула, відвертаючись:

— Я й не думала.

І в ту ж мить позаду почувся крик. Далекий, але виразний:

— Дитя Ночі спіймали!