25

Коли почувся віддалений звук відмикання дверей, а потім крики, ми вже дістались іншого приміщення. Варто було дуже швидко забиратися з міста. І судячи з того, що чаклун навіть не пробував використати сили, справи дійсно кепські та розраховувати доведеться тільки на мене.

Енергія, витягнута з його крові, наповнила тіло на деякий час, але поступово випаровувалась, як краплини води під літнім сонцем. В голову прийшла думка почекати заходу сонця, десь сховавшись. Але я не знала як маги будуть шукати втікача і наскільки швидко зможуть вийти на його слід. Ніколи раніше чаклуни не полювали саме на мене цілеспрямовано.

Варто було вирішити чи знайти місце де сховатись до настання темряви, чи спробувати забратися з міста зараз. За мене несподівано обрав чаклун:

— Треба йти негайно.

Я підозріло зиркнула на нього, запідозривши у читанні думок, але чоловік дивився вбік:

— Вони ще не встигли віддати накази вартовим. Чаклуни будуть відстежувати сліди моєї магії, тому краще вибратися без її допомоги, поки на нас не полює усе місто.

Задумливо кивнула і врешті обрала коридор.

Ми вийшли зі шпиталю крізь важкі металеві двері. Вони скрипнули низько й протяжно, наче хтось зітхнув услід. Позаду залишився запах ліків і хлорки, попереду розстелився залитий світлом двір. Сонячний промінь вдарив в обличчя, я примружилась та прикрилась рукою.

Тепле повітря пахло мастилом. Уздовж сірої стіни глухо шуміли труби, випускали клуби білого пару, що здіймався над спорудами, поступово розчиняючись у повітрі. Десь угорі, за дахами, ліниво гудів дирижабль. Його тінь повільно ковзала по стіні, ніби велика риба пливла між будинками.

Попереду, між стінами, починався вузький затінений провулок. Ми не змовляючись рушили туди.

Йшли швидко, майже бігли. Попереду вже виднівся кінець провулка, за яким шуміла вулиця. Там вистукували копита та колеса диліжансів, блищали вітрини, ходили люди, серед яких я сподівалася загубитись. 

Та раптом Мор різко схопив мене за руку та смикнув, зупиняючи. Я застигла. Рефлекторно втягнула повітря і стиснула ікла. Чаклуни. Вони були близько. Можливо, вирішили обійти шпиталь.

Бігти назад далеко. Якщо кинемося туди — нас побачать. Якщо Мор використає силу — їх привабить відлуння. 

Чаклун хотів щось сказати. Напевно, якусь чергову дурницю, але я вже діяла. 

Крок, ще один, і я вдарилася об нього тілом, притисла до стіни та обходила руками за тулуб. Відчула напружені мʼязи та тепло. І те, як він закам'янів та припинив дихати, але пручатися не встиг.

Я зібрала рештки сили, уявила, як темрява сходиться навколо, огортає нас, робить невидимими. Тіні попливли, лягли на стіни, наче густий дим.

За мить до провулка увірвались чоловічі постаті. Вони швидко бігли прямо на нас, і все ж гайнули повз. Один майже зачепив мене плечем, але навіть не глянув.

Ми стояли нерухомо. Мор не дихав. І я — теж. Два серцебиття злились в одне.

Металеві двері шпиталю грюкнули, і в ту ж мить ми стрімко відсахнулися одне від одного.

В голові запаморочилося.

— Вражає, — хрипко мовив чаклун. — Не думав, що ти вмієш переховувати у тінях ще когось крім себе.

— До сьогодні не вміла, — буркнула роздратовано, поправила накидку та поквапила: — Йдемо вже. Дістали ці чаклуни.

Мор не став нагадувати, що одного з них я щойно врятувала, а слухняно рушив слідом.