23

Запала тиша, що буває тільки в морзі. Брайс дивився вбік, а я думала про те, що мені варто зараз зробити.

Якщо скоро тут зʼявляться люди з Конклаву, то необхідно вшиватись не тільки мені, але й Брайсу. Хоча він може десь залягати на дно. Він надто давно живе в цьому місті, подужає сховатись.

А якщо чаклуни чомусь шукали мене, варто бігти геть дуже швидко. Від загону я точно не відібʼюсь.

І нащо я їм знадобилась?

А чаклун… що ж… він не зміг втекти. Я не встигну йому допомогти. Він зараз під охороною, чекає на тренованих псів Конклаву. Судячи з усього, проблем йому вистачає.

Тому кращим варіантом для мене є швидко забратися з міста. Знайти Нору та її лицаря, провести їх до Мішгорту, отримати бурштин та рушити до власної мети.

І це дійсно зараз кращий варіант!

Забути про цих дивних носферату, про чаклуна та увесь їхній бісів Конклав, зоссередитись на тому, до чого йшла два роки.

Але ж…

Прикривши повіки, зробила повільний вдих та стиснула пальці в кулаки.

Ну і чому він мене врятував? Навіщо сховав мене за стіну та дозволив втекти? Міг би видати мене Конклаву! Може, це б їх вдовольнило…

Але ні! Кинув мене за той бісів будинок, тільки помітивши чаклуна! А ми ж з ним ніхто одне одному!

Роздратовано стиснула ікла та повернулась до Брайса. Він вивчав мене задумливим поглядом, наче очікував на щось.

— Як я можу потрапити звідси до карцеру?

Обличчя Брайса здивовано витягнулось. Він кліпнув, продовжуючи мовчати, потім озирнувся, наче подумав, що я звертаюсь до когось іншого.

— Навіщо тобі до карцеру?

Відповідь могла бути одна. Але я її так і не озвучила. Сама вважала свою ідею надто нерозважливою. Яка мені взагалі справа до того чаклуна?

Брайс ошелешено відкрив рот, закрив, струснув головою.

— Тобі потрібен той чаклун? — припустив він недовірливо. Я б і сама ніколи не повірила, що носферату збирається врятувати мага.

— Так, я мушу його витягнути, — мовила похмуро. Брайс вирячився на мене так, ніби розгледів третю пару іклів.

 — На біса він тобі треба? Там ціла купа чаклунів та охорони, ти маєш тікати геть, а не сунутися в лігво!

Зчепила зуби та відвернулась. Вперла сліпий погляд у стіну.

Якщо мій порятунок на болотах дійсно можна виправдати тим, що чаклун переживав за хатину, дорогу до якої могли б знайти через мене, то його дії тут, у місті… та щоб його!

— Я винна цьому чаклуну, — зізналась крізь зуби, сама відчуваючи, що це звучить як абсолютна маячня. Брайс зірвався з місця, підскочив до мене, труснув за плечі, вимогливо зазираючи в очі:

— Єдине, що ти винна чаклунам, це кинджал у спину! Жоден з них не пожаліє носферату. Вони вбивають нас, не розбираючись.

— Я це знаю, — перебила його та відсторонилася. Провела рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки докупи. Голос зник, наче не хотів бути причетним до моєї дурості, лишився шепіт: — Мене б тут не було якби не він, Брайсе. Він врятував мене, і я маю повернути йому борг. Не хочу решту життя вважати, що лишилась винною чаклунові.

— Врятував? — повторив він, не вірячи власним вухам, а за мить схаменувся: — Байдуже, Шера! Не божеволій! Щоб не сталося, покинь його та тікай. Там надто багато охорони. Ти нічого не зможеш зробити, тому просто забудь. Тим паче день все ще не закінчився, вони встигнуть забрати його до настання ночі.

Його слова були правильними. І ще кілька днів тому я б вчинила саме так. Я ніколи б не ризикувала заради малознайомого чоловіка, а заради чаклуна навіть не думала б про подібне.

Але зараз я рішуче скинула голову та твердо сказала:

— Це не обговорюється, Брайсе! Я витягну його. Від тебе прошу лиш показати як мені пройти до карцеру, а потім сховатися.

Він безпорадно дивився на мене. Руки безсило обвисли з двох боків тулуба.

— Вперше не розумію як ставитися до твого вчинку, — пробурмотів він. — Це протирічить усьому, чого ти мене вчила…

— Іноді життя змінює правила гри.

Він опустив голову, розгублено шморгнув носом.

— Добре, — вимовив врешті. — Я проведу тебе.

На лікарняному горищі пахло пилом, антисептиками та деревом. Брайс пояснив, що найбезпечніший шанс пробратися до карцеру — через вентиляційну решітку, головне рухатися обережно та тихо. Пройти через коридор не вийде, там чатували вартові, а на галас збігуться ще.

Брайс узявся за ручку дверей, що вели на дах, та завмер, глянув на мене жалісливо:

— Точно не передумаєш, Шера? Могла б сховатися у мене і…

— Я все вирішила, — відрізала, та вже сама потягнулась до дверей. Відчинила. На підлогу горища лягла світла полоса. Друг трохи відступив, тримаючись у тіні. — Прощавай, Брайсе.

Його пальці вчепилися в мій лікоть, утримуючи.

— Ти ніколи не казала «прощавай», — він набурмосився, сердито глянув на мене: — Чому не «до зустрічі»? Чому ти йдеш до чаклуна? Адже саме чаклун вбив Ярину, правда?

Я здригнулась. Питання вдарило болючіше за клинок. Підібгала губи, глянула на порожній дах та блакитне в білу хмаринку небо.

— Я поквитаюсь з тим, хто зробив це з Ярі, — вичавила зі спазмованого горла. Пальці Брайса розтиснулись, в голосі зʼявилось розуміння:

— Ось що ти задумала. Помститися? Що ж… я все одно чекатиму на твоє повернення, Шера! Тому, до зустрічі!

Кинула на нього швидкий погляд наостанок та вискочила на дах. За спиною тихо грюкнули двері, а я швидше рушила на пошуки потрібного мені отвору.

Єдиною проблемою могло стати те, що охорону залишать не тільки зовні карцеру, але й зсередини. Та місця там не так багато. Моєю задачею буде знешкодити охоронця швидше, аніж він покличе на допомогу.

Поволі протиснувшись вузькими трубами, я знайшла необхідне приміщення. Озирнулась і посміхнулась.

Мор сидів у карцері сам. Його привʼязали до стільця усім, що знайшли: якимсь дротами, мотузкою для білизни, медичними бинтами. Ще трохи і він нагадував би мумію. На руках були дві пари металевих кайданок, це вже серйозніше. На ногах металеві кайданки з довгим ціпком між ними.