22

Незнайомець ще кілька разів наголосив на тому, що Брайс має лишатися на місці та нікуди не йти, і врешті вийшов. Коли за ним зачинилися двері, я штовхнула кришку та ледь не випала з комірки разом з тілом. Брайс підхопив мене під руку, притримуючи.

— Ти щось про це знаєш? — спитав насторожено. Я зітхнула, не уявляючи як йому все пояснити.

— Дещо так, — відповіла ухильно, адже що саме хоче Конклав від Мора могла тільки здогадуватись. Та одразу перевела тему: — Про яких носферату йшла мова? І чому треба знищити жертву?

Брайс насупився, відвернувся та кілька секунд мовчав. Та все ж махнув мені рукою й рушив до столу, на якому лежала світловолоса жінка. Відкинув простирадло.

Жінці було років тридцять. Синьо-сіра шкіра вкрилась характерними плямами, обличчя з надто широкими вилицями та приплюснутим носом вкривали ранні зморшки. Але найцікавішим було те, що руки, ноги та один бік вкривали укуси. Вони не належали ані тварині, ані звичайному носферату.

Перед очима виникла картина нічної вулиці портового міста та три дивні створіння з палаючими очима і смиканими рухами, які накинулися на найманця.

— Скільки їх було? — спитала пошепки, ведучи пальцями над кров’ю, що запеклась на тілі темною кіркою.

— Двоє. Обидва в’язні з однієї камери. Змогли втекти та вбили медсестру, що знаходилась у в’язниці. Але, — його лоб розкреслили глибокі смужки зморшок: — Знаєш, Шера, то були не Діти Ночі. Точніше… вони були схожі, але… наче божевільні та… не знаю як це описати.

Я насторожено придивилась до нього та підказала:

— У них були смикані рухи та ходили наче діти, що тільки навчились це робити? А коли накинулися на жертву, то стали просто її розривати зубами, мов собаки?

Брайс стрепенувся, округлив очі:

— Саме так. Ти вже бачила таких?

— Так, — знову перевела похмурий погляд на жінку і накрила її тканиною. — Бачила чотирьох біля порту. Трьох вбила, а один втік. Вони були якимись неправильними.

— Я теж так сказав! — гарячково підтримав мене Брайс, він підскочив до однієї з комірок, відчинив її та викотив ще одне тіло. Розкрив, показуючи міцного чоловіка. Його шкіра, темна при житті, зараз кольором нагадувала сажу. Я обережно підійшла, придивилась. Брайс продовжував: — Це один з них. Вони не ховались та не тікали, кидалися на усе, що підходило до них. Здається, навіть мову не розуміли. На щастя вдалося вбити їх без допомоги чаклунів.

— Можливо, це чиїсь невдало обернуті? — слабко припустила я, але сама розуміла, що така версія не витримає жодної критики. Брайс зітхнув, повернув тканину на місце:

— Два обернутих одразу? — він спустив окуляри та потер перенісся: — Не ображайся, але навіть в тебе не вистачить на таке сили. Та й впевнений, що ще вчора вранці, я був єдиним носферату у місті. Тому якщо їх хтось і обернув, то це міг бути тільки я. А в мене є алібі.

Останнє він додав так швидко, наче боявся, що я дійсно його запідозрю. Та Брайс хоч і один з Дітей Ночі, але залишалось в ньому щось надто добре, навіть наївне. Відколи він став співпрацювати з в’язницею і йому дозволяли вбивати злочинців засуджених на страту, він більше не зазіхав на чиїсь життя. І надто добре знав як це бути перетвореним і намагатись вижити.

— Отже, у в’язниці міста, в якому немає носферату, в одній камері одночасно з’являються цілих двоє перетворених. Питання: як вони це зробили? Чи наше прокляття еволюціонує та починає передаватись повітряно-крапельним шляхом?

Брайс насуплено мовчав. Ми обоє відчували у тілі, що лежало під тканиною, енергію носферату. От тільки з’явитися їй не було звідки.