21

Очі швидко пристосувались до темряви. Вузький хід вивів мене на роздоріжжя: праворуч спуск у систему міської каналізації, ліворуч — хід, що поступово підіймався вгору. На мить завмерла, міркуючи. Знаходитися у каналізаційних тунелях хоч і неприємно, але безпечно, і через них точно зможу втекти з міста, а от піднятися нагору вже ризикованіше.

Та все ж я повернула ліворуч. За чверть години дісталась знайомої вентиляційної решітки. Прислухалась, але нікого не почула. Металеві кріплення жалібно рипнули, з протестуючим дзеньканням іржаві болти повистрибували зі своїх місць, і врешті я опинилась у порожньому лікарняному коридорі.

Цей хід дуже давно показав мені один друг. Тоді цю будівлю тільки відреставрували та урочисто відкрили. Відтоді шпиталь поруч із вʼязницею займався лікуванням не тільки увʼязнених, але і звичайних містян. Декого з жителів це, звісно, обурювало, але влада вирішила, що недоцільно тримати цілий медичний заклад тільки заради злочинців.

Зараз лікарня повернулася до свого споконвічного напівзанедбаного стану, очікуючи на нове волевиявлення градоначальника.

Я не знала чи працює ще тут друг, який колись показував мені таємні лази по всьому місту, якими він тоді часто користувався. Дійсно давно тут не була. 

Вирішивши дочекатися сутінок, і після цього йти на пошуки герцогині з її лицарем, я сховала руки в кишені, схилила голову та рушила прямо коридором.

Дорогою до потрібних дверей зустріла кількох пацієнтів та двох затурканих медсестер. Ніхто не звернув на мене увагу, і врешті я опинилась перед сходами, що вели у напівпідвальне приміщення. Перед зачиненими дверима мигтіла електрична лампа. Озирнувшись, впевнилась, що ніхто за мною не стежить, торкнулась рукою холодного металу поручня та повільно спустилась на девʼять сходинок вниз. Потягнула на себе важкі двері. В обличчя вдарився неприємний коктейль із запаху гнилі та хлору, для людини може й терпимий, а для мого чутливого носа надто відразливий. Тонкими цівками у це амбре вливалися аромати цвілі, вогкості, спирту та свіжого тиньку.

Зачинивши за собою двері, пройшла вперед. Приміщення мало форму букви «г». Довгастий коридор з двох боків якого розташувались вісім металевих камер, закінчувався великим столом, на якому під простирадлом лежало жіноче тіло. Світле сплутане волосся визирало з-під тканини та звисало майже до підлоги.

Частину кімнати від входу не було видно, тому я повільно пройшла вперед і визирнула з-за стіни. Тут сховалось робоче місце: невелика шафа з купою тек, письмовий стіл, на якому в абсолютному безладі під жовтим світлом електричної лампи лежали документи, списані листи, письмове та медичне приладдя. Там само поміж паперами покоїлася голова чоловіка. Круглі окуляри сповзли набік, не втримавшись на тонкому кривому носі. Одну руку він поклав на стіл і заснув на ній, друга вільно звисала.

Оглянувши цю картину, сперлася на стіну та голосно цокнула язиком. 

 — А? — чоловік здригнувся, різко вирівнявся та озирнувся. Окуляри впали з його обличчя, але він впіймав їх з нелюдською швидкістю. Сфокусував на мені сонний погляд, насупився, плямкнув губами. Та врешті тінь впізнавання майнула в його зіницях і обличчя розгладилось:

— Щоб тебе! Шерісса! 

Він підскочив на ноги, розвів руки в сторони та радісно вишкірився.

— Не треба «щоб мене», — іронічно відповіла. — Ти б хоч ікла ховав. Раптом хтось зайде.

Брайс був з «перетворених», тобто став носферату після кривавого обміну, який Мор поетично іменував «ритуалом». Якийсь з досить сильних Дітей Ночі зробив його таким заради забавки, або ж просто перевіряючи чи вистачить в нього на це сил. Знайшов в одному з сіл хлопчину, що збирався вирушати на підробіток у місто, заговорив зуби, пообіцяв допомогу. А потім упевнився, що його перетворення працюють, і покинув бідолашного новоствореного носферату посеред незнайомого міста.

Я знайшла худорлявого хлопчину з русявим волоссям, що стояло майже дибки, та великими від переляку очима, в одній з дренажних труб міста. Він обпалив собі половину тіла, хотів їсти та зовсім не знав, що йому робити. Бо сам до пуття не розумів що взагалі сталося і хто він тепер.

Цілий місяць я провела поруч із ним, навчаючи, а потім лишила. Вважала, що ніколи більше не побачу, але якось не втрималась та повернулась. 

Не властиво для носферату, він нікуди не пішов, лишився у місті, облаштувався, знайшов нічну роботу. До родичів у село більше не їздив, але надсилав їм гроші. Так і повелося, якщо мій шлях лежав по цих землях, я заходила навідати Брайса, і він завжди радий був мене бачити. Востаннє я була тут понад три роки тому.

— Сюди не так часто заходять, — відмахнувся Брайс. — А ті, що ходять, знають хто я.

Він відскочив в бік, поправляючи сорочку, зацікавлено визирнув з-за стіни, оглянув порожній простір біля дверей та спантеличено повернувся до мене:

— А де ж Ярина?

Ярі любила Брайса, він завжди її балував. Казав, що вона нагадує йому молодших сестер. Заради неї Брайс навіть більшою мірою відмовився від крові, хоч рівень його сили виявився і недостатнім, щоб зробити це повноцінно.

Він придивився до мого виразу обличчя й усмішка повільно сповзла з його вуст. Погляд розфокусувався і він зняв окуляри, механічно протираючи скельця.

— Он як, — пробурмотів ледь чутно. Кілька секунд мовчки думав, а тоді повернув окуляри на перенісся: — Мені шкода, Шера, я…

— Не треба, — урвала я його. Мені не хотілося про це говорити. Наче якщо мовчати, то нічого й не було.Та Брайс мов не чув мене:

— Коли це сталось?

Але від необхідності відповідати мене звільнили кроки. Ми з Брайсом одночасно обернулись до дверей. Хтось біг сюди. Кроки спинились, дехто забарабанив у двері, закричав:

— Брайсе, це терміново, відчини!

Я знала, що двері відчинені. Варто тільки смикнути за ручку й розчахнуться, і це змусило мене злякано крутнути головою, шукаючи де сховатись. Брайс помітив мій погляд.