19

Мор заговорив не одразу. Чи то підбирав слова, чи просто міркував над доцільністю розгорнутої відповіді.

Перед початком його розповіді, лицар встиг вставити свій невдоволений коментар:

— Це прокляте поріддя темряви. Вони нізвідки не беруться, а просто існують і мають бути знищені.

Але кидатися на мене з мечем не став, обмежився палким поглядом, який відчувався навіть спиною.

Звикла вже до такого ставлення. А от питання, що поставила Нора надто рідко виникали в головах людей. Та й навіщо їм розбиратися в такому, коли своїх справ повно?

Існують якісь Діти Ночі? Ще й небезпечні? То повбивати їх та й все.

Такий усталений порядок.

І я їх навіть розуміла.

Якби я була інакшою, навряд мені була б справа до проблем якоїсь купки «не таких» людей. Мені були б байдужі їхні проблеми, байдужі наміри та бажання. Я бачила б лише наслідки їхньої діяльності, найжахливіші, звісно, бо саме про них чутки ширяться швидше за лісову пожежу в спеку. У випадку з носферату — це зазвичай вбивства. І вони дійсно лякають.

— Діти Ночі зʼявляються різними способами, — голос Мора розітнув мої думки, як сонячний промінь торує собі шлях крізь темряву. Спокійний, глибокий. Здавалось навіть голос у чаклуна магічний. — Їх три. Перший — прокляття. Зазвичай накладене на рід або на вагітну жінку. Тоді народжується дитина, що боїться сонячного проміння та має потребу в людській крові. Точніше в енергії, яку витягує разом з кровʼю та життям. Адже самостійно тіло носферату цю енергію продукувати не здатне. Такі діти часто вмирають, не дорослішаючи, бо батьки їх бояться та навмисне лишають під сонцем або без їжі.

Здавалося, навіть вітер вщух, прислухаючись до розміреної розповіді.

— Другий шлях: навмисне перетворення Дитиною Ночі. Є деякий обряд, яким носферату може створити собі подібного. Треба взаємно поділитися кровʼю та енергією.

— І носферату дійсно так перетворюють людей? — спантеличено перепитала Нора, ніби не розчула. — Але навіщо?

Чаклун знизав плечима:

— У всіх різні мотиви. Деякі люди самі готові заплатити, щоб отримати можливість бути сильнішими та жити довше, навіть якщо робити це доведеться вночі та іноді вбивати людей. Яка користь з цього для носферату краще спитати у нашої спільної знайомої.

Мор зробив паузу, ніби чекав, що Нора звернеться до мене. Але дівчинка промовчала, і він продовжив:

— Є третій випадок: спадкові носферату. Народжуються від союзів Дітей Ночі з людьми.

— Це збочення! — впевнено висловився Лео. Нора шикнула на нього, зацікавлено дивлячись на чаклуна.

— Носферату одинаки. Між собою союзів вони не створюють, але іноді трапляються випадки, коли вони знаходять пару серед людей. Чаклуни, що досліджували це, багато сперечались щодо таких стосунків, бо зі сторони вони нагадують дует хижака зі здобиччю. Але попри все таке трапляється. Діти таких союзів найсильніші серед носферату: стримані, вміють переховуватися, певною мірою навчені контролювати жагу крові та прекрасно володіють тінями. Ти ж з народжених, Шеро?

Неочікуване питання прилетіло в спину. Задумливо підтиснула губи, але брехати не було сенсу. Мені здалось, що він давно вже це для себе зʼясував.

— Так.

Нора про щось задумалась. Підняла погляд до неба та замовкла. Лео не наважувався з нею заговорити. А я вирішила, що не можу так все лишити.

— А ти Магістр, Море? — глянула на нього скоса. Куточок вуст чоловіка смикнувся у подобі посмішки:

— Ні.

Я задумливо вигнула брову:

— Невже просто практик?

Він хитро зиркнув на мене:

— Ти відповіла лиш на одне питання. Якщо скажу, можу поставити своє?

І знову було щось надто самовпевнене у його позі та рухах. А може в погляді синіх очей? Відкритому та безстрашному.

Ні, він не практик. Невже кандидат у Великі Магістри?

Але вголос я відповіла:

— Ні.

Він кивнув, приймаючи мою відповідь та спрямував погляд вперед.

За годину я знову заговорила, перериваючи тиху розмову Лео та Нори:

— Попереду місто. Як вчинимо?

Зайти треба було, щоб купити хоча б їжу в дорогу. А краще знайти транспорт.

Спершу збиралися піти тільки я і Мор, щоб не наражати герцогиню на небезпеку, яка може чатувати за стінами. Але Нора раптом навідріз відмовилась лишатися без нас, образивши цим вірного лицаря до глибини душі. Трохи посперечавшись, все ж вирішили йти усі разом. Але на ночівлю в місті не лишатись, бо великий шанс того, що повториться ситуація з найманцями.

Попри побоювання чаклуна, увійти в місто та купити необхідні припаси вдалося досить легко. Наш сміливий лицар приваблював набагато більше уваги, аніж дівчинка. На останні гроші я придбала собі накидку та простий, але теплий одяг.

Проблеми підкрались в ту мить, коли ми вирушили на пошуки транспорту.

На одній з вулиць Мор раптом стрепенувся. Зупинившись біля рогу, він озирнувся. Насторожившись, я встигла помітити як до нас йдуть кілька озброєних чоловіків — міська варта. Чаклун раптом, не глянувши на мене, зробив різкий рух кистю. І за мить дещо незриме штовхнуло мене вбік, схопило невидимою рукою та стрімко утягло за будівлю з сірого каменю. Відреагувати не встигла, як опинилась за стіною, але і вибігати з обуреними криками не стала. Припала до каменю та прислухалась.

— Моріель Астор? — у незнайомому чоловічому голосі звучала настороженість.

Прикривши очі, я довірилась відчуттям. Людей було п’ятеро. Четверо вартових: двоє з короткими мечами, двоє з пістолетами, і один… чаклун. Стиснула щелепи та швидко оглянула провулок, у який мене заштовхнув Мор: вузький, з двох боків обмежений триповерховими будівлями з маленькими віконечками. Стулки вікна просто наді мною були напіввідкриті.

— З ким маю честь розмовляти? — зі звичним спокоєм спитав Мор.

— Мене звати Невор Соіл, і я тут за дорученням Конклаву та зі згоди градоначальника.

— Радий за вас, — з ледь помітним сарказмом перебив колегу Мор. — А до мене які питання?