18

Перший сніг закінчився так само раптово, як і почався, ніби тільки перевіряв чи гідна його ця земля. Ліс навколо був переважно хвойний та байдужий до зміни сезонів.

Поки лицар закоханими очима спостерігав за тим як Нора їсть хліб з в'яленим м’ясом, я закинула на дерево ногу, зігнула коліно та поклала на нього підборіддя. Просити їжі ми з чаклуном не стали, наші змінені організми від короткого голодування не помруть.

— Кого ти вбив, чаклун?

Насправді я могла б припустити, що для такого покарання він мав вбити дуже важливого аристократа або взагалі чаклуна. Навряд Конклав переймався б життям звичайного містянина.

Мор дивився на верхівки сосен. Темні гілки здавалися вишитими візерунками на фоні світлого неба.

А я дивилась на його профіль і думала про те, що не часто вдається отак зблизька розглядати мага. Для носферату це взагалі може виявитись єдино нагодою. Намагалась зрозуміти чим вони відрізняються від інших людей. Чи всі чаклуни настільки спокійні, як Мор? Чи він скоріше виняток? Адже Роден здався мені набагато жорстокішим та безкомпромісним. Він точно не став би терпіти поруч Дитя Ночі. Не сидів би у розслабленій позі, милуючись природою.

— А що тебе пов’язує з Роденом? — він навіть не обернувся до мене.

На цьому розмову і завершили.

Напевно, деякі секрети не варті того, щоб бути розкритими.

Врешті зібралися в дорогу. Лицар поступився своїм конем Норі. Галантно допоміг їй забратися в сідло, а сам узяв повіддя. Він, звісно, ще раз спробував достукатися до герцогині, благаючи вигнати монстрів, що її супроводжували, але дівчинка проігнорувала це. Напевно, нічна втеча від вбивць добре викарбувалась у її пам’яті, і тепер вона розуміла, що краще три охоронці, ніж один.

Шлях продовжився та лежав на північ. Сонце дряпалося все вище по небосхилу, іноді ховаючись за хмарами, іноді зацікавлено визираючи з-за них, але майже не гріло. Я йшла першою, ведучи по відчуттях, не квапилась виходити на тракт, а обирала ліс, де помітити нас було менше шансів.

— Як ти нас знайшов? — нарешті озвучив логічне питання Мор, звертаючись до лицаря. Той відповів у притаманній йому піднесеній манері, наче зачитував священні питання:

— Мене вела доля. Я довірився їй.

Ми з Мором одночасно насмішкувато пирхнули. Лицар невдоволено засопів:

— Мене з герцогинею пов’язує кревна клятва, яку я маю виконувати або вмерти! Я знайшов би її у будь-якому випадку.

Мор кивнув, а я задумалась. Адже у світі існують не розкриті чаклуни. Чи правильніше назвати їх несформованими? З недостатнім рівнем сили, щоб стати практиками, але яким все ж доступна надчутлива інтуїція та певне везіння. Можливо, цей Леонард з таких?

— І ти просто їхав навмання? — здивувалась Нора. До неї лицар звертався набагато м’якше та привітніше:

— Ні. Мені сказали, що ви прямуватимете на північ.

— Хто сказав? — зацікавився чаклун.

— Великий Магістр Кревін, — буркнув Лео.

— Значить, Конклав знає приблизно нашу кінцеву точку.

Сухо підсумував Мор, і деякий час ми йшли в тиші. Чулися лише звуки кроків, шерхіт опалої хвої, скрип дерев і далекі співи пташок. Першою не витримала Нора, і приглушено покликала:

— Море.

Чаклун повернув до неї голову, запитливо підняв брову. Дівчинка ворухнула плечима під плащем і ніяково зиркнула на мене. Здогадавшись про що вона хоче спитати, я відвернулась та ще трохи віддалилась.

— А звідки беруться Діти Ночі?