12

Мор — я нарешті запамʼятала його імʼя — озирнувся, окинув поглядом хатину і вказав Норі на піч:

— Сховайся за нею.

Дівча позадкувало, але все ще стривожено чіплялося за чаклуна поглядом:

— Але що сталося? Вони знайдуть нас? Чому ми не тікаємо?

Мор шикнув на неї і знову прислухався. Тепер мені здалося, що незнайомий чаклун один. І він вже досить близько підійшов до хатини.

— Віддай дівчисько, Море, і ми відпустимо тебе живим! — голос пролунав досить чітко навіть для людського слуху. Нора здригнулася і все ж кинулася за піч. А я сіла на стільницю та схрестила руки на грудях.

— Чого він не підходить до хатини? — спитала задумливо, спостерігаючи за Мором. Адже і він виходити не поспішав. Тільки руку підняв, наче вагався чи варто торкатися дверної ручки.

Пройшло кілька секунд, і я вже думала, що він не відповість на моє питання, але чаклун заговорив:

— Цей будинок просочений давніми чарами. Знайти його може тільки той, кого запросили.

Здивовано кліпнувши, я деякий час намагалася уявити як таке можливо, потім думала над тим що ж бачать на місці хатини інші, але зрештою просто хитнула головою: все у цих чаклунів не як у людей.

— Це ти наклав такі чари?

— Ні. Жінка, що тут жила.

Задумливо схиливши голову набік, я кинула короткий погляд на стіну, за якою мало лежати тіло покійниці.

— Ви були знайомі?

— Так, — в його голосі нарешті зʼявилися людські емоції. Смуток відобразився в очах, на короткий час виник в інтонації: — Вона була моєю першою наставницею.

Та після цих слів він знову повернув собі беземоційний вираз обличчя, наче вмить стер усі спогади та почуття. Знову прислухавшись до кроків, що наближалися, я уточнила:

— Тобто вони нас не знайдуть?

Він кивнув.

— А ти до них виходити не збираєшся?

— Кращий бій той, якого вдалося уникнути, — відповів він, і я скривилася:

— Тобто, боїшся програти.

Мор обернувся, зміряв мене задумливим поглядом і раптом серйозно кивнув:

— Боюся. Бо від мене залежить життя цієї дівчинки. Я обіцяв довести її до місця призначення живою. Інше мене зараз не обходить.

Він замовк і знову прислухався до криків на болотах. Голос поступово віддалявся, значить хатину дійсно не помітили. Чи то незнайомий чаклун це відчував, чи йому просто остогидли пошуки, і він видав таку нецензурну тираду про Мора, що я аж заслухалася.

— Чаклун, — покликала саркастично. — А те що він про матір твою каже, то правда?

— Ні, — він відповів абсолютно спокійно. — Вона була набагато гірше.

Розвеселившись, я збиралася спитати і про інші згадані незнайомцем пікантні деталі, але зненацька болотяну тишу розрізав ще один голос.

— Та в безодню це! — низький і грубий, трохи хриплий, що створювало враження хронічної застуди. — Цей пацюк не вийде до нас, але вічно він там сидіти не зможе.

— Шера! — чаклун витягнув руку, але схопив лиш повітря у сантиметрі від мене, коли я стрімко проскочила повз нього, вибігаючи з будинку.

Різко крутнула головою, визначаючи напрямок, та понеслася на голос. 

Болота вже огорнули сутінки. Туман став темно-сірим і прозорішим. Я бігла, довірившись чуттям. Сили розгорнулися настільки, щоб не дозволити мені ганебно втопитися, промахнувшись повз купину. Обриси людей побачила вже за кілька хвилин бігу. Чаклунів дійсно було двоє. Напевно, вони були повністю зосереджені на пошуках Мора, і мене помітили надто пізно.

Коли вони повернулись, я підняла револьвер і вистрілила. Гуркіт рознісся над болотами.

Чаклуни сахнулися в різні боки.

Я вчепилася очима в того, що кинувся ліворуч. Його коротке світле волосся, як і тоді, стирчало у різні сторони. Сірі очі здивовано розширилися, куточки вуст здригнулися і потягнулися вниз, коли видовжене худе обличчя з впалими щоками спотворив вираз розчарування. Адже замість Мора, показалося Дитя Ночі. Чоловік оглянув мене, і нарешті впізнав та завмер.

— Ти? — видихнув ошелешено. Замість відповіді, моє горло породило розлючене гарчання.

Невже доля змилувалася наді мною і дозволила таку щасливу зустріч?

Не глянувши на другого чаклуна, я направила на нього револьвер і випустила останні кулі, змусивши його відскочити. Потім відкинула зброю і кинулася на свою здобич.

В мене полетів енергетичний згусток, але швидкості вистачило, щоб ухилитися, продовжуючи зближення. Чаклун насупився, витягнув руку вперед, і з-під моїх ніг пішла земля. Довелося кинути тіло вбік. Оступилася та ледь не впала на слизькому моху, даючи противнику шанс оговтатися. Шкода, що в мене немає холодної зброї, та все ж випустила кігті наскільки дозволила підступаюча ніч. Та не встигла перейти у напад, коли мене огорнуло чистим сонячним світлом. В очах усе стало білим, шкіра нагрілася. Я скоріше закрила обличчя руками, зашипіла. І з жахом відчула як за секунди тане камінчик бурштину. Тіло, намагаючись врятуватися від згубного світла, витягувало з нього усю енергію. І якщо вона скінчиться швидше ніж заклинання чаклуна, то я спломенію.

Ще й поворухнутися не можу.

— Не знаю як ти вижила, руда хвойда, — промовив десь за стіною сліпучого світла голос, що я ненавиділа усім серцем. — Але зараз точно здохнеш.

Зчепивши ікла та міцно заплющивши очі, я відняла руку від обличчя та засунула в кишеню, де лежав ще бурштин. Але і він під моїми пальцями стрімко танув, наче енергія могла йти тільки на підтримання тіла, але навіть на рух не вистачало.

Аж раптом світло зникло. Не втримавшись на ногах, я впала на вологу землю.

— Серйозно? — огидний голос звучав спантеличено. — То ця хвойда з тобою, Мор?