10

Сморід боліт я відчула за дві години шляху напрямки через ліс. За цей час встигла перейнятися до чаклуна повагою, але йому звісно про це не скажу. Адже треба мати неабияке терпіння, щоб вислуховувати постійне скиглення ніжної аристократки, яка натерла собі ноги, начіпляла на волосся павутини, запнулася об коріння та знайшла ще десяток різних приводів для сліз. Чаклун навіть спинився, щоб накласти на неї чари та знеболити ноги. Сам після того дивно похитнувся, видаючи, що сили в нього все ж поступово закінчуються.

Незабаром рослинність змінилася: замість рідкої пожовклої трави, з’явилися купини, порослі темно-зеленим мохом. Повітря стало важчим, у ньому відчувався запах гнилі та болотяної твані. Дерева рідшали, їхні скручені гілки ніби сахалися сірої рівнини, що простягалася попереду. Над нею нависало низьке, олов’яне небо.

Вітер посилився, зашелестів у залишках опалого листя, закрутив його вихором під ногами. Десь удалині прогуркотів грім.

— Нам точно варто туди йти? — невпевнено спитала Нора, озирнулася на ліс і ще раз глянула на болота, над якими стелився м’який сірий туман.

— Так, — безапеляційно відрізав чаклун і вказав пальцем на ноги дівчинки: — Ступай за мною слід у слід. Зрозуміла? Уважно стеж куди я ставив ногу.

Мені наказувати не став. Чи вважав, що я й сама впораюсь, чи сподівався, що втоплюся.

Спершу йти було легко, чоловік впевнено крокував вперед, навіть не придивляючись до землі. Але дуже скоро навколо став все більше згущуватися туман. Він робив це поступово, ненав’язливо, але врешті ми опинилися повністю огорнуті білим маревом, в якому на відстані кількох метрів нічого не можна розрізнити.

Тепер чаклун ступав обережніше, ретельно обирав місця куди ставити ногу та стежив, щоб мала не відставала. Я йшла останньою, наморщуючи ніс від густого смороду грибів. Вони визирали з-під моху, стирчали з м’якого ґрунту, як пухирі на хворому тілі. Нудотний запах нагадував суміш прілого сіна, цвілі та зіпсованого масла.

Мусила визнати, що витівка чаклуна вдалася, якщо слідом пустили собак, то тут вони точно нікого не знайдуть. Хоча який задум в нього був насправді могла тільки здогадуватися.

Повітря розітнув короткий скрик і з туману вилетіло щось невелике, схоже на кажана, майнуло над головами та стрімко зникло. Але малій вистачило цього, щоб перелякано ступити вбік. Ледь її нога торкнулася землі, як та пішла вниз, і потягнула дівчинку за собою. Чаклун встиг лиш озирнутися, але я вже підхопила малу і повернула на тверду землю, а сама придивилася до того як підступна трясовина невдоволено булькаючи, знову затягується зеленню, імітуючи купину.

— І глибоко тут? — задумливо схиливши голову набік, поцікавилася у провідника. Той байдуже запропонував:

— Пірни, перевіримо. Мені теж цікаво.

Я скривилася, але відмовилась задовольняти інтерес чаклуна. Він на це не зреагував, тільки нагородив підопічну суворим поглядом, і рушив далі.

Коли я остаточно втратила орієнтацію у просторі та збиралася звинуватити чоловіка в тому, що він водить нас колами, а дівча вже ледь пересувало ноги, з-за туману визирнув край хатини. Підібравшись, я уважно придивилася до дерев’яної стіни. За звичкою принюхалась, але одразу чхнула від задушливого аромату грибів.

Земля тут була твердішою і не загрожувала будь-якої миті піти з-під ніг. Чаклун пройшов до дверей і постукав. Нора м’ялася поруч із ним, злякано оглядаючи зарослий мохом дах, поріг, що зрівнявся з землею, та щільно зачинені віконниці.

У будинку панувала тиша.

— Нема там нікого, — впевнено заявила я. Підійшла до вікна та спробувала підчепити віконницю. Зачепила скалку, тихо зашипіла й узялась виколупувати її.

— Має бути, — чаклун ще раз постукав.

— Нема, — повторила я роздратовано. — Може наступного разу зайдемо?

Чаклун вирішив, що відповідати мені нижче його гідності, але не відійшов від дверей, а міцно узявся за дерев’яну ручку, вперся ногою в одвірок та смикнув так, що зламав клямку, на яку були зачинені двері зсередини. Я ошелешено вирячилася на нього: очікувала, що він використає магію, щоб відчинити прохід вишуканіше. Але це справило навіть більше враження.

— Виправдовуєш горде звання злочинця, — з удаваним захватом протягнула я. Чоловік кинув на мене роздратований погляд:

— Аж ніяк, якщо поряд зі мною ще ходить одна надто жива та балакуча монстриня. 

Я продемонструвала йому відкриту долоню, наче визнавала поразку в словесній дуелі. Чоловік хитнув головою та зайшов у хатину.

Сунувшись усередину за чаклуном, Нора вже за мить з вереском вискочила звідти, відбігла на два кроки та зігнулася навпіл, прощаючись зі вмістом шлунку. Я зайшла обережніше та одразу прикрила ніс долонею. У хатині тхнуло ще гірше ніж ззовні. До аромату грибів доєднався запах старості та смерті.

Жінка лежала на печі, спокійно склавши руки на грудях над ковдрою. На зморшкуватому сірому обличчі застиг вираз абсолютного спокою.

Відвівши погляд від старої, я озирнулась: на підлозі лишилися плями бруду, ніби хтось останнім часом ходив сюди з вулиці, не витираючи ніг. На столі лежала порожня миска, дерев’яна ложка та перевернута кружка. У кутку валявся вузлик з речами, розв’язаний, наче його збирали поспіхом, але передумали.

На полицях лишилися кілька керамічних горщиків. Один тріснув і демонстрував запліснявілий вміст.

Чаклун цокнув язиком, розвернувся та вийшов повз мене. Довелось наздоганяти.

Позеленіла Елеонора сиділа під стіною, підтягнувши до себе коліна. Її порожній погляд блукав туманом.

— І що тепер? — спитала я задумливо, намагаючись вгадати ким була жінка, що тут жила. Чаклунка?

— Треба йти далі, — глухо відповів він.

— Не можу більше! — простогнала Нора і ткнулася лобом в коліна. Чаклун глянув на неї з сумнівом. Цікаво, чи зважиться тягнути її на собі?

Але так ми ризикуємо все ж десь втопитися всі разом, а мене така братня могила зовсім не надихала.