9

Поки ховала бурштин у кишені, зрозуміла, що доведеться десь дістати новий одяг. Добре, що гаманець з кількома монетами, які планувала віддати Коулу, лишився на поясі, не постраждавши від кинджалів. Від ран не лишилося і сліду, а от сорочка та спідниця мали гнітючий вигляд. Останню безжально зірвала, а з першою довелося повозитися.

Чаклун відійшов далі, опустився на землю і так само прискіпливо оглядав себе. Нора ховалася за нього, але все одно зиркала на мене, коли думала, що я не бачу.

— Ми не мали привертати увагу, — прошепотіла дівчинка.

— Хтось тебе зрадив, — спокійно констатував чаклун, стягуючи сорочку через голову. Нора злякано розширила очі, її погляд метнувся до оголеного чоловічого торса, і вмить обличчя залилося рум’янцем. Вона рвучко відвернулася, наштовхнулась на мій глузливий погляд, зніяковіла ще більше та втупилася у землю.

— У маєтку твого батька був зрадник, і скоріш за все не один, — продовжував чаклун, перевіряючи рану. Зараз вона виглядала майже не страшно, якщо не зважати на те, що стріла пронизала чоловіка наскрізь. — Говард не просто так звернувся по допомогу до мене. Очікував, що багато хто захоче позбутися тебе. Подай бурштин.

Останні слова адресувалися мені. Чаклун витягнув руку в моєму напрямку, змусивши мене ошелешено вирячитися на нього. Він думає, я йому подавати буду?

Але чоловік терпляче чекав, а відкрита шкатулка все ще лежала в кроці від мене. Насупившись, підчепила носком черевика один з камінців, що Нора впустила на землю, та підкинула до нього. Чаклун, не дивлячись, впіймав та затис у руці. Ще й незворушно додав:

— Дякую.

У мене виникло непереборне бажання його добити.

— Що ж мені тепер робити? — мала знову схлипнула та стиснула пальцями брудну спідницю.

— Їхати далі. Біля міста тебе зустріне сім’я нареченого, і тоді будеш в безпеці, — чаклун простежив за тим як краї рани поволі потягнулися назустріч, щось прикинув у думках і додав: — Відносній. Поки тебе не захочуть вбити вже вони.

— Ти не вмієш заспокоювати! — обурилася Нора, а чоловік знизав плечима:

— Мені за це не платять.

Прислухаючись до їхньої розмови, я притулилася до дерева й озирнулась. Сонце вилазило з-за горизонту, осявало ліс та обриси міста.

— А вона не може бути найманкою? — перейшовши на трагічний шепіт, спитала Нора.

— Може варто було це визначити перш ніж розповідати їй про наш пункт призначення? — уїдливо запитав чаклун, і дівчинка перелякано зойнула.

За кілька довгих секунд, поки вона витріщалася на мене, я встигла подумати про те навіщо мені тягнутися з ними. Дівчинка прямує на північ, у Мішгорт. Мій шлях лежить далі, і я планувала обійти це місто. Але якщо зайти у нього витрачу не більше ніж добу часу. Яка вже різниця, якщо я чекала два роки? А от дістати стільки бурштину так легко навряд чи десь зможу.

От тільки чи треба буде мені янтар після того, що я збираюсь зробити?

— Та не бійся, — заспокоїв чаклун, натягуючи сорочку. — Носферату ніхто не став би наймати. Вони надто неконтрольовані та дурні.

— Які? — вишкірилася на нього.

Чоловік поволі піднявся та напівобернувся до мене. Губи вигнулись у кривій посмішці:

— Експресивні, запальні та гарячкуваті. Чи ти хочеш довести, що ви смиренні та поступливі?

Саркастично вигнута темна брова утворила на широкому лобі дві зморшки. Які я вивчила, розмірковуючи чи не жбурнути наступний камінь йому в обличчя, але зрештою зчепила ікла та відвернулася.

— Чому ти вбила тих носферату? — тепер він питав серйозно та вдумливо. Навіть не повернулася до нього:

— Не сподобались вони мені.

— Чому?

— Мені ще й звітувати тобі доведеться? — вперла руки в боки, окидаючи чоловіка поглядом. Він недбалим рухом зачесав волосся назад, десь загубивши стрічку.

— Як хочеш. Ім’я назвеш хоч? Чи кликати тебе Дитиною Ночі?

— Називай Шерою, — відповіла коротко, ще раз прислухалася до далеких звуків та поквапила: — Якщо ви вже наговорилися, то варто йти далі. Найманці не носферату, вони під сонячним промінням не розчиняються.

Елеонора охнула і кинулася до шкатулки, швидко вибираючи камінці з землі та повертаючи всередину. Грюкнула кришкою, сунула скарб у сумку та підхопилася на ноги. Застигши на деякий час, вона зі священним жахом оглядала свій одяг, але підтиснула губи та з готовністю повернулася до чаклуна:

— Нам потрібна карета? Ми ж можемо десь найняти екіпаж?

— Звісно, — відгукнувся чоловік, придивляючись до чогось удалині. — Можемо одразу попросити особисту карету короля. Як гадаєш, виділить?

Дівчинка спантеличено опустила руки, кліпнула, не розуміючи жарт це чи ні.

— Але що ж робити? — ледь видавила вона. Чоловік нарешті визначився з напрямком та рушив вперед:

— Нам треба вийти до боліт.

— Боліт? — мала ледь не випустила сумку з рук. Проходячи повз неї, я з посмішкою уточнила:

— Так, ті на яких хмари комарів, жаби та п’явки.

Дівчинка зблідла, ще деякий час збентежено стояла, але раптом в лісі щось голосно хруснуло, і вона вмить зірвалася з місця та побігла за нами.