8

Чаклун сахнувся вбік, дівчинка впала на землю, а з-за їх спин почулося шипіння та гучний стогін, більше схожий на виття звіра.

Попри те, що стріляла я погано, якимось дивом вдалося влучити. Куди саме - не побачила. Носферату з вереском кинувся тікати та швидко зник у хащах. 

Потім з ним розберуся.

— Бурштин! — вимогливо нагадала, наставляючи револьвер вже на чаклуна. 

Той спокійно вивчив отвір ствола, потім глянув на мене:

— Я не укладаю угоди з монстрами.

— Вже уклав, — нагадала крізь зуби, погладжуючи курок пальцем. Чоловік спостерігав за цим байдуже.

— І тому дарую тобі життя. Іди геть.

Знову ледь не загарчала. Збирався вбити мене, якби я витягнула життя хоч з однієї людини. Думав, що я саме так і буду робити! От мерзотник!

— Я тебе застрелю!

— Спробуй, — дозволив він.

Від люті, я дійсно вистрілила, трохи відхиливши ствол. Мала б потрапити йому в ногу: кудись від паху до коліна. Але куля застигла у повітрі, а потім впала на землю. Дуло знов дивилося в лоб чаклуну.

— Ти вже виснажився. Якщо ще трохи посперечаєшся зі мною, то втратиш останні сили, відкриється рана і ти стечеш кровʼю. Віддай бурштин!

— Ні, — зі впертістю барана відмовився чаклун. Я зчепила зуби та збиралася вистрелити знову, як раптом ожило дівча:

— Не треба! — вона вигукнула це так відчайдушно, що я навіть зробила крок назад. Одночасно з чаклуном ми обернулися до неї. Мала схопила сумку, підтягнула до себе. Руки тряслись, поки вона намагалася відкрити замок. Зрештою кришка відкинулася, оголюючи вміст — цілу купку бурштину. Вона зачерпнула жменю та повільно встала. Зацьковано подивилася на мене, потім на мою долоню, що я простягнула назустріч. 

Голосно проковтнувши слину, вона зробила маленький невпевнений крок назустріч.

— Дякую, що врятувала мене, — промимрила вона, але вдячність так і не зʼявилася в інтонації. — Але за мій порятунок більше ніхто не платить.

— Мені байдуже, — протягуючи руку до дівчини, уважно спостерігала за чаклуном. — Віддай мені камінь!

Дівча простягнуло вперед руку. Зробило невпевнений крок мені назустріч.

Чаклун мовчки спостерігав.

Затамувавши подих, я подалася вперед, все ще наводячи зброю на чаклуна. Відчула як м’язи втрачають надлюдську силу остаточно.

Пальці малої ледь не торкнулися моєї руки, але раптом вона перевернула долоню, і камінці висипалися на землю. Мій погляд кинувся слідом. В одному з падаючих напівпрозорих золотистих камінців відбився перший сонячний промінь.

 Я все ж зашипіла.

Але встигла схопити один камінь та затиснути у кулаці. Притисла до грудей руку та відскочила назад. Знову скинула револьвер, націлившись на чаклуна. Але чоловік тільки сперся плечем об дерево та спостерігав за моїми діями.

А дівчинка відбігла йому за спину та дивилася на мене великими очима, наче на щось чекала.

На мить я примружилася, відчуваючи як живильна енергія потекла під шкірою. Вона була теплою, приємною. Здавалося, що я увійшла в натоплену лазню після довгого блукання морозним лісом.

— Чому вона не вмирає? — пошепки спитало дівча. Чаклун глянув на неї скоса:

— А ти на що розраховувала?

Він його саркастичної інтонації вона вкрилася червоними плямами й опустила очі:

— На неї світить сонце. Адже носферату мають вмирати вдень!

— Вона, здається, може використовувати бурштин, щоб чинити спротив сонцю, — пояснив чаклун, наче мене тут взагалі не було. Я вишкірилася, вирішивши перервати їх наукову дискусію:

— Ми домовлялися на половину бурштину, чаклун! Тому віддавай її та валіть звідси. Чи мені ще кілька разів вистрілити?

Він уважно оглянув мене, потім револьвер, щось прикинув і знизав плечима:

— Стріляй.

— Досить! — верескнула дівчинка, і ми знову повернулися до неї. Аж раптом вона закрила коробку і видала: — Доведи нас до Мішгорту, і я дам тобі вдвічі… ні, втричі більше бурштину, ніж тут.

Чаклун насупився:

— Припини!

Та дівчинка хитнула головою і на очі їй навернулися сльози. Чаклун потягнувся до неї, та мала відстрибнула і голосно вимовила:
— Ні! Я хочу жити, Мор! — у цьому вигуку було стільки болю, що я застигла на місці. — Вони вбили моїх батьків, братів та сестру! Вони хочуть вбити і мене. А я… — вона опустила голову, коли по щоках потекли сльози. Притиснула до себе шкатулку, наче саме вона була перепусткою до безпеки: — Я дуже хочу жити! Тому, якщо вона змогла вивести нас з цього міста, то хай проведе далі. Я віддам їй бурштин, скільки захоче!

— Вона монстр, — нагадав чаклун. 

— Ти теж! — крізь голосні ридання видавила мала. Чаклун заткнувся, а дівчина витерла сльози рукавом та підвела на нього червоні заплакані очі:

— Тебе поранено, а на мене оголошено полювання. Я не думала, що їх буде так багато. Мені потрібно дістатися міста, за будь-яку ціну!

Вона дивилася пронизливо і жалібно, але чаклун раптом тільки роздратовано смикнув плечем і відвернувся. Махнув рукою, наче дозволяв розбиратися самій. І мала перевела погляд на мене.

Вирячившись на неї, кілька секунд просто намагалася отямитися. Мені зараз запропонували попрацювати тілоохоронницею у місцевої принцеси?

— Тебе як звати? — повільно опустивши револьвер, спитала я у дівчинки. Вона шморгнула носом:

— Елеонора Дюмонт. Можна просто Нора, — останні слова вона прошепотіла ледь чутно, сховавши погляд за пишними віями.

— Нора, — я навіть не спробувала повне ім’я. Задумливо оглянула шкатулку: — Зараз віддаси мені половину, а потім вп’ятеро більше. Зрозуміла?

Вона швидко закивала, відкрила коробку, поставила на землю та відійшла на кілька кроків.