7

Діти Ночі — не просто гарна назва, в ній приховано більше сенсу, ніж в енциклопедичній. 

Після заходу сонця наші сили зростають: загострюється чуття, надприродною силою наливаються мʼязи, пришвидшується регенерація. А ще відкриваються тіні: ховають, переміщують, дозволяють підслуховувати та підглядати.

Якщо вдень носферату мало чим відрізняються від людей, а під прямим сонячним промінням можуть взагалі померти, то вночі ми почуваємося так впевнено і затишно, як дитина в обіймах матері.

Чаклун біг у напрямку старих доків. Житлові будинки там закінчувалися, а до кінця міста тягнулася промислова зона. Здається, чоловік вирішив не ризикувати та вибігти до лісу, замість тракту, на якому могли чекати ще вбивці.

Цікаво, такий план в нього народився до зустрічі зі мною чи після?

Адже я могла боятися його на пароплаві, у тісному приміщенні, з купою людей. А от серед нічного лісу в нашому двобої, якщо він раптом станеться, шанси на перемогу в нього набагато менші. 

Десь далеко позаду нарешті почулися крики вартових, але сюди вони не квапилися, що наштовхнуло на думку про причетність до справи градоначальника.

Тим часом чаклун, несучи на руках закляклу дівчинку, спромігся зустрітися ніс до носа з черговим найманцем. Моя рука вже виринула з тіні, поруч з його шиєю, а вбивця тільки скинув пістоль, як його відкинуло до сміттєвої купи. Відсмикнувши руку, щоб чаклун заразом і її не відірвав, задумливо простежила за борсанням та спробами найманця вибратися з відходів. Кроки чаклуна віддалялися і варто було наздоганяти, але мій погляд притягнуло дещо у кінці провулка за купою сміття. Худорлява фігура з довгими напруженими кінцівками блиснула на мене очима і сховалась за рогом.

Та щоб його! Ще один носферату?!

Тіні провели мене до чаклуна. Встигла перехопити арбалетника, який чекав на появу жертви в полі зору, різким рухом повернула голову, переступила через падаюче тіло, і знову опинилася на даху. Переміщення далося важко.

Схвильовано озирнувшись, побачила як небо на сході світлішає. Горизонт поступово наливався блакитним кольором. Вперто стиснула кулаки, останній раз оглянула вулиці з даху та остаточно перемістилася вниз.

Світанок. Тепер з кожною хвилиною я ставатиму слабшою. Варто встигнути забрати у чаклуна бурштин, а для цього треба остаточно вибратися з міста.

Вбивці, що бігли за нами, зустріли мене оголеними клинками від яких на всю вулицю тхнуло вербеною. Мені цей запах не подобався, але довелося широко посміхнутися. Вискалені ікла справили враження лиш на одного з чотирьох, і він накивав п’ятами, але троє зосталися. Один навіть встиг мене поранити: поріз затягнувся за лічені хвилини, поки я бігла слідом за чаклуном, а от пошкоджений одяг зіпсував настрій.

Четвертий найманець, як виявилося, все ж не втік. Вирішив обійти друзів та напасти на жертву самостійно. Його спинила кудлата собака, що охороняла прибудову серед промислової зони. Кинулася у ноги, зайшлася гавкотом.

— Відчепися, — він вдарив її носком черевика, собака відскочила, але знов самозабутньо рвонула на захист. Хоча прибудова цікавила вбивцю в останню чергу, він все ж направив револьвер на собаку.

Пролунав постріл. Тварина злякано заскочила до будки. А я, притримуючи револьвер рукою, суворо сказала в обличчя зблідлого найманця:

— Не можна шкодити песикам!

І зламала йому ребра. 

Зброю про всяк випадок забрала собі та побігла слідом за чаклуном.

За кілька хвилин він вже вискочив за місто. Я затрималася, відправивши відпочити ще кількох найманців.

Склалося враження наче тут уся гільдія вбивць зібралася.

Я наздогнала їх, коли чоловік заглибився у ліс та опустив дівчинку на землю. Вона так і стояла, як нежива лялька, дивлячись у землю під ногами. Тепер зовсім не схожа на гордовиту аристократку: перелякана, стиснута, брудна. Чаклун скинув плащ, роздивився дірку від стріли. У повітрі рясно пахло його кровʼю.

На мене він кинув лиш короткий погляд. Знав про наближення світанку. Очікував, що мої сили танутимуть з кожною секундою.

— Я виконала свою частину угоди, — промовила, тримаючи за спиною заряджений револьвер. В ньому лишилися ще чотири патрони.

Чаклун обернувся, примружився на мене:

— Ти жодного не зʼїла. Навіть вбиваючи.

Він не питав. Стверджував, наче звинувачував у нехтуванні їжею.

— Я вивела вас, — повторила з натиском, проігнорувавши його слова. — Віддай бурштин.

Він відкинув плащ. Ледь помітно смикнулися мʼязи на обличчі. Серйозна рана завдавала йому болю, як би він не намагався це приховати.

— Чому ти допомогла? — суворо спитав.

— Бо хочу отримати бурштин, — поступово втрачаючи терпіння, міркувала чи не добити мені чаклуна. Його, на відміну від дівчинки, не шкода. Але якщо вбʼю його, то до неї дістануться вже за кілька годин. Замкнене коло виходить.

— Навіщо він тобі? — наче знущався з мене.

— Чаклун! — гарчання вийшло не таким загрозливим, як могло б бути годину тому, у темряві, та чоловік все одно напружився.

А я стрімко скинула руку та вистрілила.