6

Спадкоємиця роду Дюмонт закричала від страху. 

Чаклун відпустив її руку, схопившись за рану. Шафт стріли під його пальцями розтанув, наче й не було. Металеве вістря дзенькнуло об бруківку. Кров, що ринула на його одяг, спинилася, ніби рану чимось закрили. Чоловік похитнувся, але втримав рівновагу. Наступна стріла спломеніла у повітрі, не долетівши кількох сантиметрів. Чаклун стрімко озирнувся, вказав пальцем на лучника, і той, скрикнувши, впав з даху. Приземлився на спину, один раз сіпнувся і затих. А чаклуна повело вбік. Йому довелося схопитися за стіну, щоб встояти на ногах. Коли він озирнувся, то вже не побачив підопічної.

Від переляку мала позадкувала, притискаючи до грудей сумку, а побачивши, що до неї біжать озброєні люди, дала драла.

Стоячи на даху, я флегматично спостерігала за тим як двоє найманців женуться за дівчиськом. Вона була така налякана, що чкурнула геть від чаклуна, хоча біля нього було б набагато безпечніше. Можливо, не довіряла йому? Але однозначно вчинила дурість.

Чаклун кинувся слідом за нею, ігноруючи власну рану та виснаження, але до нього вже квапилися найманці, які ще не зрозуміли, що дівчинка втекла в іншому напрямку.

Я знову перевела погляд на дурне дівчисько. Вона плакала і задихалася від бігу та паніки. Закономірно запнулася та полетіла на дорогу. Грюкнула об бруківку коробка, і в ній загуркотіли камінчики бурштину. Дівчинка перевернулася на спину, забула про шкатулку, а лиш відповзала на дупі, нервово відштовхуючись ногами та руками. Найманці підбігли до неї.

Не бажаючи віддавати їм власну здобич, я перемістилася у тінь біля будинку, до якого відповзала дівчинка. Збиралася вискочити та забрати коробку, але спинилася.

З іншого боку провулка зʼявилися три згорблені тіні. Найманці завмерли, дивлячись на них. Я теж ошелешено кліпнула, не вірячи власним очам. 

До нас бігли носферату. 

Двоє чоловіків, одна дівчина. Худі, виснажені, і якісь неправильні. Щось було не так з їхніми кінцівками: непропорційно довгі, вони рухалися неслухняно, наче не корилися наказам розуму. У темряві палали червоні очі.

Один з найманців вирішив, що заробити грошей ще встигне, якщо виживе, та щодуху чкурнув геть. Другий завагався, скинув пістолет та вистрілив, але промахнувся, а наступної миті, подолавши кілька метрів в нелюдському стрибку, на нього кинувся носферату та узявся жерти.

Не кусати та тягнути кров разом із силами, а безглуздо впиватися зубами у плоть. Двоє інших приєдналися до нього.

Дівчинка завмерла, закрила собі рот руками та не рухалася. Страх скував її надійніше за мотузки.

З-за рогу долинали звуки бою з чаклуном. 

А я тупо дивилася на носферату.

Треба було вийти з тіні, забрати шкатулку та зникнути. Яка мені справа до цих створінь? Яка мені справа хто вбʼє нарешті це дурне дівчисько?

І я ступила вперед.

Один з Дітей Ночі підняв голову, глянув на мене, загарчав, і нарешті відчепився від тіла, а тоді помітив дівчисько.

У срібному світлі місяця блиснули яскраво-блакитні очі та доріжки сліз на щоках.

…«Ми ж можемо бути хорошими героями?»…

Мені залишалося нахилитися й підняти сумку, коли носферату відлипли від тіла найманця та разом кинулися до дівчинки.

Я різко відштовхнулася від бруківки й з усієї сили врізалась у найближчого до мене. Його відкинуло вбік, і він з розгону врізався у своїх спільників. За мить я опинилася поруч з трійцею та відчула їхню слабкість, що межувала з повним виснаженням. І це було надто дивно, враховуючи, що вони вбили вже чотирьох.

Вони здичавіло загарчали, засичали, підвели голови. У розширених зіницях застиг всепоглинущий голод та сліпа лють. 

Одним рухом я скрутила голову найближчому. Другий спробував підхопитися, але мої кігті розірвали шию, вхопили трахею та смикнули, вириваючи її з тіла. 

Дівчина виявилася прудкішою. Вона відскочила вбік, коли я розправлялася з іншими, а тоді, несподівано, стрибнула мені на спину. Та я вже чекала на це. Розвернулася, виставивши вперед руку. Її тіло наштрикнулося на мої подовжені кігті. Вона захрипіла, завмерла, опустила голову — ніби намагаючись збагнути, як моя кисть опинилася в її грудях. Серце ще кілька разів вдарилося у моїх пальцях, а потім тіло носферату розслабилося та впало на дорогу.

Оглянувши мертвих Дітей Ночі та відчужено подумавши, що газетярі виявилися праві, я озирнулась на дівча. Вона стиснулася у грудку та дивилася на мене повними жаху очима. Безпорадна та слабка. Така схожа на…

Чаклун нарешті відбився та вискочив у провулок. Помітивши його, я схилилась до роздертого найманця, схопила його клинок, а тоді смикнула на себе дівчисько. Прикрилася нею, наче живим щитом, і приставила до горла ніж. Малу доводилося тримати, бо стояти сама вона, здається, вже не могла. Тільки тремтіла та схлипувала.

— Пусти її, — чаклун важко дихав, обличчя зблідло, очі налилися кровʼю, і тепер скоріше він нагадував носферату — саме такими нас зазвичай малювали у книжках.

— Я можу вивести вас з міста, — промовила спокійно. — Натомість хочу половину бурштину.

Чаклун зволікав, а я відчувала наближення нових вбивць. Вартові міста вважали за краще сьогодні не втручатися у нічні справи найманців.

— Вирішуй швидше, — поквапила, зробивши плавний рух лезом біля шкіри дівчинки. Вона заплющила очі, сльози ринули з-під вій з новою силою. І чаклун здався: 

— Виведеш, отримаєш.

Можливо, він вирішив, що гірше бути не може. Чи збирався вбити мене, коли небезпека минеться. Та все ж я штовхнула до нього дівчисько, а сама зайшла у тінь.

Арбалетник, що підбіг до краю даху та прицілився, не очікував, що поруч з ним опиниться якась руда дівка, ще й одним стусаном скине його з даху. Вулицю оголосив крик, потім глухий удар.

Перехилившись через парапет, перевірила чи не вбило чаклуна моїм подарунком. На жаль він виявився спритним. Задер голову, знайшовши мене поглядом. Я лиш махнула рукою, пропонуючи вшиватися. Він швидко закинув на плече сумку, схопив дівча на руки та побіг.