4

Келих опустився на стійку, не діставшись рота. Спантеличено глипнула на Коула:

— А у цієї дівчинки раптом не золотаве волосся?

— Так. Дитині лише п’ятнадцять, а вже пів королівства бажають їй смерті.

— А чаклун, що її охороняє, має на собі мітку?

— Так, — тепер вже Коул придивився до мене уважніше. Сперся ліктем на стійку, наблизившись, та знизив голос: — Бачила їх?

— Разом пливли сюди. Чаклун з нею сильний.

— Очікувано, — кивнув Коул. — Встигла з ним помірятися силою?

— Ні, — опустила погляд у кухоль, задумавшись.

Паб для Коула був тільки прикриттям, хоч він справно стежив за якістю напоїв та їжі. Але насправді він торгував зовсім іншим товаром — інформацією. Вона була цінніша навіть за рідкісні речі, які він часто діставав на замовлення.

— Дівчинку хочуть сховати? Куди він везе її?

— Куди саме не знаю. Але по чутках він має довезти її до когось з вищих родів.

— Вона має стати нареченою аристократа, — кивнула, пригадавши балачки сусідки за столом. — Той рід отримає дуже багато влади.

— І багато хто саме цього хоче уникнути, — погодився Коул. Він узяв серветку, написав на ній суму і присунув до мене. Ель ледь не пішов носом. Та за такі гроші можна купити собі титул і невеликий маєток! Коул хихотнув: — Не хочеш пополювати, Шера?

Утерши рот, глянула на нього з-під лоба:

— Я не полюю на людей. Ти знаєш.

— А раптом в неї з собою бурштин? — спокусливо протягнув Коул, але я рішуче відсунула майже порожній келих і зіскочила з високого стільця:

— А от на бурштин мені полювати ніхто не забороняв. Є інформація щодо того де вони зупиняться чи щось іще?

— Ні, — чоловік прибрав зі стійки мій келих і самостійно узявся протирати стільницю: — Тільки те, що вони прибудуть сьогодні, а поїдуть на світанку. Хоча поїхати їм вже навряд вдасться.

— Дякую, Коул, — натягуючи на ходу рукавички, я дещо згадала та озирнулася: — До речі, а ти не знаєш що саме за мітка в нього? Наче розірвана ланка ланцюга.

— Ланка? — Коул на мить задумався, а тоді кивнув: — Вбивця.

Хмикнувши, я повільно вийшла надвір. У запахи міста нахабно вдерся свіжий аромат дощу. Надягнула капелюшок та побрела вулицями, розмірковуючи.

Чаклунів судить Конклав — єдиний орган, якому підпорядковуються усі чаклуни континенту. Він їх знаходить, навчає та випускає у світ. Без згоди Конклаву навіть король не може покарати або помилувати чаклуна, а кожен чаклун до кінця життя має служити Конклаву.

Цікаво, кого ж він вбив? І чому дівчинку довірили охороняти такій людині? Не думаю, що не змогли знайти когось кращого на таку роль. Якщо за смерть спадкоємиці дають стільки, то за життя, напевно, могли б заплатити ще більше. Грошей в родини Дюмонт вистачило б на цілий загін чаклунів.

Дощ припинився за кілька годин. Сидячи на лавці у міському парку, спостерігала за тим як повільно розповзаються хмари, звільнюючи почорніле небо. Над містом видно лиш найяскравіші зорі, але й вони завжди здавалися мені чарівними.

На шиї висів порожній ланцюжок. Камінчик бурштину віддав останні крихти своєї енергії та щез. І від того страшно було уявити, що завтрашній день буде ясним. Без захисту, я не зможу вийти під пряме сонячне проміння. А ще з настанням дня почне наростати голод: всепоглинущий, жорстокий, що скручує зсередини та застилає думки, жене вперед, зводить з розуму, змушуючи прагнути тільки одного — втамувати його.

Останнім часом мені щастило. Я вже не пам’ятала коли відчувала такий голод. Але якщо нічого не вигадати, то мені доведеться вбивати, щоб вижити.

“Ми ж можемо вигадати щось, щоб не пити кров? — уламком минулого пролунав в думках знайомий голос. — Ми ж можемо бути хорошими героями?”

Сумно посміхнувшись, опустила голову. 

Ти могла бути хорошою, а от я…

Почула кроки по гравію. Чоловік у потертому пальті з'явився з-за куща, хитаючись від випитого.

— Гей, красуне, — прохрипів він, наближаючись. — Що робиш тут сама? Напевно, варто скласти тобі компанію. Небезпечно вночі...

Швидко озирнулася навколо. Парк був абсолютно порожній, лише далекий стукіт парового трамвая порушував тишу.

— Відчепись, — сказала спокійно.

— Ой, яка сердита, — заіржав він і потягнувся до мене. — Так виклично сидиш тут. Шукаєш компанію, правда? Ану дай подивлюся на тебе...

Встала з лавки й одним коротким ударом в сонячне сплетіння відправила його у кущі бузини. Він впав з хрипінням, скорчився серед мокрого листя. А я розвернулася та пішла геть. Варто було пошукати де ж спинилися на ночівлю чаклун з дівчинкою. Вбивати їх не планувала, і без мене охочих вдосталь, але збиралася почекати, коли почнеться бійка, та викрасти коробку бурштину.