3

Ступила з трапу на бруківку, і в ніс вдарив запах, притаманний містам: вугілля, машинне мастило і щось кисле від каналізації. Місто зустріло мене гомоном і шипінням парових ліхтарів, що спалахували на розі, де колись тьмяно горіли газові.

Серед натовпу дзвенів дитячий голос:

— Свіжі новини! Третя жертва зграї носферату на Східних околицях! Поліція безсила!

Хлопчисько з брудним від друкарської фарби обличчям махав згорткою газет. Кілька перехожих зупинилися, витягуючи дрібняк з кишень.

— Кривавий слід веде до старих доків! — вигукував малий, тицяючи газету чоловікові в циліндрі.

Маячня. Чого тільки не вигадають газетярі. Зграя носферату?

Поспішила вглиб міста вузькою алеєю, обминаючи калюжу, в якій тремтіло відображення підсвіченої вивіски “Механічна майстерня Вілкінса”.

Гамір порту швидко віддалився. Але викрики хлопчика ще деякий час блукали поміж моїх думок. Носферату, або ж Діти Ночі, ніколи не полюють разом. По-перше, це може бути небезпечно: шанс, що викриємо себе набагато більший, а по-друге, ми ненавидимо ділитися здобиччю.

Перші краплі дощу впали на плечі, коли навкруги загусли сутінки — чи то від надвечір’я, чи від наближення грози. 

Прискорила крок повз ряди заводських корпусів, де за запітнілими вікнами миготіли іскри зварювальних апаратів. І нарешті побачила знайому вивіску “Мідний Кабан” — стара фарба облущилася, а з-під неї визирав іржавий метал. Всередині нічого не змінилося: той самий запах дешевого елю і тютюну, приглушене світло, тихі розмови та стук келихів об столи.

Пройшла до барної стійки крізь тютюновий дим, що нерухомо висів у залі. Повільно стягнула рукавички та сперлася ліктями на стільницю. Розносниця — русява дівчина у світлій сорочці — не підняла очей від крана, з якого пінилося темне пиво.

— Поклич власника, — попросила я.

— Він зайнятий, — вороже буркнула дівчина, не відриваючись від справи.

Довелося широко посміхнутися та витягнути ікла.

Дівчина підвела очі та одразу відсахнулася так різко, що ліктем зачепила келих. Скло розбилося об підлогу, наповнило залу дзвоном, а пиво утворило на паркеті ароматну калюжу. Дівчина застигла, втупившись у мої зуби, а потім кинулася до непримітних дверей за стійкою.

— Пане Коул! — закричала вона, зникаючи у темряві коридору.

— Якісь проблеми? — вирішив втрутитися чоловік за столиком. Пильно придивився до мене, звузивши спʼянілі очі.

— Не твоя справа, — відповіла, відвертаючись. Але чоловік належав до того типу, в яких починають свербіти кулаки від надлишку алкоголю в крові. Він підхопився з місця, трохи похитнувся:

— Ти чого, дівко! На мене дивись, коли…

— Сядь на місце, Сірий! — осадив пʼяничку чоловік, що з’явився за стійкою. Високий та мʼязистий настільки, що дверні отвори в закладі здавалися замалими для нього. Статурою Коул нагадував казкового троля, але хитрістю скоріше скидався на лиса або ж на біса.

Одним поглядом він змусив розгніваного відвідувача сісти на місце та закрити рот. Інші також вмить втратили до мене інтерес. Навіть розносниця повернулася до своєї справи, попри те, що руки її тремтіли.

Коул махнув рукою, запрошуючи на край стійки, щоб нікому не заважати. Я вмостилася на високому стільці, а він став навпроти, відділений від мене стільницею. Провів рукою по темних вусах і густій бороді та кивнув.

— Ти знаєш за чим я прийшла, — усміхнулася старому другові. — Ми домовлялися, що ти дістанеш для мене бурштин.

Здоровань раптом насупився, озирнувся за спину і впер руки в стільницю. Кожна з його долонь була розміром з мою голову.

— Бурштину немає, — сказав він.

— Як це немає? — посмішка повільно сповзла з мого обличчя. В роті пересохло, але навіть не попросила води, тільки кліпала очима на Коула. Той знизав плечима:

— Пробач, Шера. Я намагався дістати, але у місті він зараз є хіба що в банку, або десь у сейфах аристократів. На вулицях бурштину не лишилося. Після смерті герцога усі як показилися.

— Але має бути хоч щось, — рука сіпнулася до шиї. Торкнулася ланцюжка, на якому танув золотий камінчик. Погляд кинувся стільницею, ковзнув поличками з пляшками алкоголю, і знову вчепився в обличчя чоловіка: — За будь-яку ціну, Коул. Я заплачу.

— В тебе є гроші? — він скептично вигнув брову.

— Відпрацюю, — нетерпляче вдарила долонею по стільниці та підскочила на ноги, схилившись ближче до Коула: — Ти мене знаєш. Я поверну тобі гроші! Тільки допоможи.

Чоловік зітхнув, підтиснув губи та похитав головою. Мене огорнув розпач. Я так сильно сподівалася на цей бурштин! Хоча б один камінь і в мене вже був би додатковий час.

— Я знаю тебе, Шера. І ти мені завжди подобалась. Але зараз я нічим не можу зарадити. Мої звʼязки не допомогли, і ти не перша кому я відмовляю у проханні знайти янтар. Зараз покупців надто багато: він потрібен чаклунам, ремісникам, аристократам і… тобі. Але ситуацію це не змінює: бурштину немає. За копачами та дилерами оголошено посилений контроль. І не зрозуміло коли все повернеться до норми. 

Після цього ми замовчали на кілька хвилин. Я намагалась зрозуміти що робити далі. Можливо, варто дійсно навідатися у якесь відділення банку? Але в них там сильна охорона. Чи варто ризикнути усім?

— Що за новини про носферату? — спитала хрипко, роздивляючись власні пальці, зчеплені в замок. Коул не відповів. Спершу дістав кухоль, наповнив елем та поставив переді мною, наче міг цим допомогти.

— Не зрозуміло. Це почалося три дні тому. Чоловіка загризли на околиці.

— Загризли? — я все ж прийняла ель, зробила ковток. — Може то були собаки?

— Точно не собаки. Але і не можу стверджувати що то були Діти Ночі. Якось усе незграбно виглядало, ніби вони ще не вміли правильно витягувати енергію та розірвали того невдаху. Або ж хтось просто вбив його, а потім вирішив усе представити як напад носферату.

Коул трохи подумав, а тоді взяв склянку і плеснув собі джин.