2

— Ви ж до чоловіка їдете, пані? — жінці у чорному набридло обсмоктувати чаклуна, і вона повернулася до мене. Виринувши з думок, я привітно посміхнулася:

— Так, повертаюся від батьків, — вирішила збрехати наперед, випередивши питання про те, звідки їду. Жінка кліпнула, вигадуючи що ще сказати. Але поруч зі мною обурено пирхнув чоловік:

— Вартість бурштину зросла ще на двадцять відсотків, — він цокнув язиком і підкрутив вуса, насуплено вдивляючись у газету. Цією фразою він спустив натягнуту тятиву. Жінка у чорному з новою силою накинулася на свою сусідку:

— Ви ж знаєте про те жахливе убивство подружжя Дюмонт?

— Але ж це наче був нещасний випадок, — розгублено пискнула панянка, але жінка в чорному вперто хитнула головою:

— Звісно, ні. Але ніхто у цьому не зізнається. Такий скандал! Убито власників найбільших копалень бурштину на континенті.

Тут вона мала рацію.

Ці смерті були не просто сенсацією, а передвісником великих проблем. Адже тепер під загрозою були копальні бурштину — найкращого накопичувача енергії, який зараз використовували майже у всіх сферах життя.

— Якщо не знайдуть спадкоємців, то копальні почнуть ділити, — бідкалася жінка у чорному, мнучи в руках текстильну серветку. Її сусідка знову злякано округлила очі:

— А як же чутки про те, що в них лишилася молодша дочка?

— Можливо, вона померла із ними? А можливо, її вже тримають у заручниках!

Жінки синхронно ахнули та покивали, наче уявили себе слідчими, що наблизилися до розвʼязання справи. Чоловік поруч зі мною перегорнув сторінку газети, зітхнув та потягнувся за портсигаром.

Кілька годин лишилося до прибуття в порт. Нарешті, зможу відчути під ногами надійну землю. 

Крадькома глянувши на чаклуна, торкнулася пальцями коміра сорочки. Під ним на срібному ланцюжку, торкаючись шкіри, висів камінчик бурштину. Шість днів тому, коли я сідала на пароплав, він був завбільшки з ніготь великого пальця, зараз же ледь дотягував розміром до насінини. Його енергія танула з кожною хвилиною, так само спливав мій час. 

А от у кімнаті чаклуна знаходилася ціла шкатулка — деревʼяна і, на перший погляд, непримітна — наповнена янтарем. Я встигла помітити її та відчути енергію, коли дівчинка відкрила двері каюти навстіж. Але від спокусливої думки про викрадення відмовилася одразу. Навіть із запечатаними силами цей чаклун надто сильний. Навряд мені вдасться хоча б зайти у їхню кімнату через тіні. Помітить. І тоді вже стримуватись не буде, вбʼє на місці.

За моє вбивство йому навіть подякують. Звісно, тільки в обличчя, а за спиною плюнуть услід та продовжать обговорювати наскільки чаклуни мерзенні створіння.

— А якщо дочка герцога Дюмонт дійсно жива, то за нею влаштують неабияке полювання! — захоплено фантазувала жінка в чорному. — Вищі роди королівства прагнутимуть одружити її зі своїми спадкоємцями. Це дасть майже необмежену владу!

Аристократи поволі стали розходитися. Лишали позолочені виделки та порожні тарілки на білосніжних скатертинах, поважно рушали у бік виходу. Закінчивши з рибою, я також поквапилася піти. Балакуча сусідка по столу стала набридати, сьогодні в неї був настрій на нудні теми. Та й не хотілося мені перетнутися у дверях з чаклуном.

У своїй каюті встигла переодягнутися. На мірванський манер надягла штани, а поверх них спідницю. Не впевнена, що у місті спокійно, і якщо доведеться тікати, то краще робити це не у пишній сукні. Тим паче тепер вже не варто боятися привернути зайву увагу аристократів, адже зараз вони будуть заклопотані тим, щоб не забути речі та роздивитися тих, хто зустрічає їх у порту. В натовпі мені буде легко загубитися.

На палубі звучали бадьорі голоси. Люди вдивлялися в обриси темно-сірого міста, до якого поволі наближався пароплав. Над камʼяними та деревʼяними будинками височіли широкі труби заводів, випльовуючи у сіре небо клуби чорного диму. 

Сонце надійно ховалося за важкими хмарами, але я все ж притримувала на голові капелюшок. Попри те, що в мене є бурштин, і через це опіки шкірі не загрожують, та все ж старі звички так просто не викорінити.

Багато років назад мені довелося навчитися використовувати енергію бурштину, щоб тамувати голод, який усюди переслідує Дітей Ночі. Саме через нього нас ненавидять та винищують. 

Але я відмовилась від крові не через ненависть або страх людей, не через полювання чаклунів чи примарне сумління. Мене змусила одна дівчинка…

Холодний порив вітру врізався в обличчя. Крім солі, горіло-гнилісного запаху міста та безлічі відтінків парфумів пасажирів, він приніс із собою аромат чаклуна. Довелося трохи розвернутися, удаючи, що роздивляюсь порт. 

Чаклун вже звично окинув мене поглядом. Він також підготувався до виходу в місто: з-під пальта визирали ремені, на яких зазвичай носять холодну зброю, а ще від нього пахло порохом, значить мав при собі пістолет. 

Надто пізно прийшло усвідомлення, що цей чаклун охоронець дівчинки. Тоді зрозуміло чому йому не було до мене справи. За таку роботу щедро заплатять, а от якщо чаклун відволічеться на полювання, то замовник не зрадіє.

Ця думка на деякий час мене заспокоїла, і я скосила очі на дівчинку. Вона знову була насуплена, зацьковано дивилася навсібіч, стискаючи руками ремінь сумки. В останній я відчувала бурштин. Від такої кількості енергії рот наповнився слиною, як у людини, що давно не їла і раптом побачила улюблену страву. Довелося швидко відвернутися і відійти далі від цієї парочки.

Пароплав з важким зітханням наблизився до камʼяної пристані. Докери в сірих плащах схопили кинуті з палуби канати, поспішили закріпити їх за залізні кнехти, і механічні лебідки з металевим скреготом підтягнули корпус до причалу. Біля пристані на чорній воді гойдалися інші пароплави, немов сплячі залізні велетні.​​​