1

— Ви тільки подивіться на того чаклуна! Такий пихатий, — шепотіла жінка у чорній сукні, схилившись до своєї сусідки. — Яке щастя, що він сидить за два столи від нас. Мені казали, що від чаклунів жахливо тхне.

Чоловік, якого безсоромно поливала брудом жінка, відсунув стілець для своєї юної компаньйонки, допоміг їй зручно влаштуватися і тільки після цього сам сів поруч. 

— Та він же вдвічі старший за неї! — продовжувала бубоніти жінка в чорному, а сусідка кивала, наче механічна лялька. — А може і втричі, адже він чаклун, по ньому не зрозуміло чи тридцять йому, чи сто тридцять. Напевно, бідолашну продали йому, як рабиню. Або ж він взагалі викрав її та утримує силою!

Карп на білій тарілці з синьою облямівкою цікавив мене набагато більше за розмову, але на шостий день подорожі морем встигаєш добряче знудитися і починаєш дослухатися до чужих розмов.

У ресторанчику пароплава сніданок, обід та вечерю подавали за розкладом. Місця за круглими столами виділялися згідно з білетами.

Готували тут смачно, і я не лишала жодної крихти на тарілці, чудово знаючи, що скоро подорож закінчиться і хороша їжа разом з нею.

З балакучою сусідкою по столу я могла погодитися в одному: мене теж тішило, що чаклун сидить далеко від нас.

І не через те, що я вкрала білет на цей пароплав. Не через те, що їхала до інформатора гільдії вбивць. І навіть не тому, що чаклуни нібито тхнуть.

Насправді пах він досить приємно. Не знаю як ті чаклуни підтримують гігієну, але зазвичай навіть після виснажливих боїв вони не вбивають навколишніх насиченим амбре поту. Та й дівчинка не справляла враження заручниці. Але й коханкою вона йому не була, жодного разу я не відчувала на ній його аромату.

Вперше я побачила цю парочку, коли пароплав відплив від порту та спрямував ніс у відкрите море. Вони привертали увагу пасажирів, але навіть я не могла сказати чим. Може, справа була у дівчинці? На вигляд не більше пʼятнадцяти, але трималася так, наче королева, що крокує до трону. Аристократично тонкі та правильні риси її вродливого обличчя доповнювалися великими сумними очима та золотистим волоссям. Але аристократок тут було вдосталь: цей пароплав розрахований на заможних жителів королівства. Тому, можливо, виділявся саме чаклун: високий, підтягнутий, з коротким чорним хвостом на потилиці та гострим уважним поглядом. Ніяких особливих знаків він не носив, як і всі чаклуни, але ніхто не сплутав би його зі звичайною людиною.

У мене такої вади не було. Жодна жива душа на пароплаві гадки не мала хто подорожує поруч з ними.

Жодна. Окрім цього чаклуна.

Варто було нам зіштовхнутися поглядами, як усе стало зрозуміло. Він напружився, звузив очі та закрив собою дівчину. Я вже готувалася до бійки та подумки попрощалася із шансом нормально дістатися місця призначення, але нападати він не став. Просто кожен раз, заходячи у приміщення, знаходив мене поглядом, кілька секунд вивчав, ніби перевіряв щось.

Цікаво, що шукав? Чи помітив би на мені відбиток чужої крові чи енергії? Чи просто вважав за потрібне тримати хижачку у полі зору?

Навіть зараз, коли він сидить спиною до мене, враження таке, наче уважно стежить за кожним рухом.

Наше більш близьке знайомство сталося позавчора, опівночі, коли я вирішила прогулятися тінями. Ніч стояла глуха, безмісячна. Вона кликала, і я піддалася. Йшла, дослухаючись до сопіння, тихих голосів, іноді схлипів чи стогонів з-за дверей кают, повністю впевнена, що ніхто мене не помітить.

Аж раптом чоловіча рука висмикнула мене просто з тіні. Пальці стиснулися на моїй шиї, магія сповила тіло. Переді мною спинився чаклун.

Тоді я дізналася, що очі в нього не карі, а темно-сині, майже чорні. А ще на його передпліччі тавро, яке зазвичай наносять злочинцям, запечатуючи більшу частину магії.

— Що ти робиш? — дівча куталося у накидку, намагаючись сховатися від осіннього холоду. Світло вирвалося з каюти через двері, що стрімко розчахнулися, і злякало коридорні тіні.

— Повертайся у ліжко, — попросив чаклун, не відводячи від мене погляду. Я б дуже хотіла вчепитися йому в обличчя. Ненавиджу чаклунів. Як я дозволила йому себе впіймати? Як могла так розслабитися?

— Чому ти тримаєш цю жінку? — дівчинка не відступала, зацікавлено придивляючись до мене. Говорила тихо, скоріше спантеличена, аніж налякана.

— Бо це Дитя Ночі.

Єдине, що я змогла — вишкіритися, показуючи як загрозливо подовжилися ікла. Нарешті, дівча злякалося та відступило. 

Кожен чаклун вважає своїм обов'язком вбити Дитя Ночі, якщо зустрічає на своєму шляху. За ціле тіло можна отримати дуже багато золота. Шматки коштують дешевше, але все одно забезпечать і славу, і гроші.

— То вбий її, — сказала маленька пані так просто, наче наказувала розчавити таргана. Ненавиджу чаклунів і аристократів! Мої спроби хоча б смикнутися лишилися тільки намірами, коли чаклун здивував:

— Ні.

— Чому? — розгубилася дівчина. Таке ж питання виникло в мене. Навіть ікла втягнула від здивування.

— Вона не вбивала тут, — спокійно вимовив він, а тоді відштовхнув мене. Опинившись метри за чотири від нього, я завмерла, напружилася, готова до бою, але він попередив, не підвищуючи голос. Чудово знав, що я і так почую: — Тримайся від нас якомога далі. А якщо когось вбʼєш чи хоч спробуєш, я тебе знищу.

Після цього він розвернувся, зайшов у каюту та закрив двері.

Його поведінка була дивною. Зазвичай чаклуни не відпускали таких як я. Позбавляти землю від мерзенних монстрів, що пʼють людську кров, було їхньою роботою.

Раніше від тих, хто міг мене розпізнати, доводилося тікати або ж приймати бій. А цей так просто пішов. 

Треба буде спитати в когось про його тавро: коло у яке вписана розірвана ланка ланцюга.