Частина Х. Дорога, яка боялася повернення

Того ранку тітка Ліда принесла в архів три пакети їжі, дві пляшки води, аптечку, рулон паперових рушників і маленький складаний ніж.

Максим подивився на ніж.

— Навіщо?

— Яблука різати.

— А якщо яблук не буде?

Тітка Ліда знизала плечима.

— Тоді він просто ніж.

Юлія стояла біля столу й перевіряла список дозволів.

Олександр — маршрут.

Ірина — машину.

Ганна Данилівна — усіх інших.

Це означало, що кожні п’ять хвилин вона питала:

— Телефони зарядили?

— Так.

— Павербанки?

— Так.

— Документи?

— Так.

— Воду?

— Так.

— Голову?

Олександр підняв очі.

— Що?

— Голову взяв?

— Я намагаюся.

— Погано видно.

Тітка Ліда кивнула.

— Особливо останні років десять.

Юлія усміхнулася.

Олександр перевів погляд на неї.

— Ти на чиєму боці?

— Я нейтральний спостерігач.

— Ти вчора спала в моїй футболці.

— Не бачу конфлікту з журналістськими стандартами.

— Моя футболка.

— Уже історична власність.

Максим, не відриваючись від ноутбука:

— Можна внести в реєстр.

Олександр показав йому середній палець.

— Дякую.

Юлія схилилася над паперами.

Вони не їхали «досліджувати покинутий будинок».

Цю формулу вона заборонила всім ще вчора.

Будинок не був покинутий юридично.

Мав власницю.

Власниця дала письмовий дозвіл на вхід, огляд і фотофіксацію стану речей.

Окремо — на тимчасове вилучення носіїв лише після опису і тільки якщо їхньому фізичному стану загрожувало подальше зберігання на місці.

Жодної публікації.

Жодних голосів у мережу.

Жодних красивих постів із фразою «ми знайшли живу пам’ять міста».

Юлія написала цю фразу в чернетці.

Потім видалила.

Потім ще раз написала.

І ще раз видалила.

Бо людина може знати етичні правила й усе одно мати професійні рефлекси хижака.

Різниця лише в тому, чи вона їх годує.

— Дозвіл є, — сказала вона.

Максим підняв голову.

— Письмовий?

— Так.

— Фото?

— Так.

— Перенесення?

— За умовами.

— Аудіо?

— Слухати можна для ідентифікації. Публікувати — ні.

Олександр застебнув куртку.

— Добре.

Юлія подивилася.

— Ти готовий?

— Ні.

— Чесно.

— А ти?

— Ні.

— І все одно їдеш.

— Так.

Олександр усміхнувся.

— Дивна пара.

— Це вже канон.

Тітка Ліда поклала на стіл ще одну коробку.

— Пиріжки.

Ірина, яка саме зайшла:

— Лідо.

— Що?

— Ми їдемо на кілька годин.

— Ви це кожного разу кажете, а потім ночуєте в мотелях із демонічними телевізорами.

Юлія:

— Один раз.

— Статистика вже є.

— І сосиски горіли не через нас.

— Це не виправдання.

Олександр підійшов до пакетів.

— Які пиріжки?

— Картопля.

— Слава Богу.

Тітка Ліда подивилася на нього.

— Ти сьогодні дуже тихий.

— Знаю.

— Не геройствуй.

— Знаю.

— Не лізь куди не треба.

— Знаю.

— І якщо стане погано…

Олександр підняв руку.

— Лідо.

Вона замовкла.

Він підійшов.

Обійняв її.

Сам.

Тітка Ліда завмерла так, ніби в квартирі раптом вимкнули гравітацію.

Потім обійняла у відповідь.

— Ти що? — тихо запитала.

— Нічого.

— Ненавиджу, коли ви всі говорите «нічого».

— Я повернуся.

Він сказав і сам відчув слово.

Юлія теж.

Тітка Ліда відсторонилася.

Подивилася йому в очі.

— Не обіцяй.

Олександр усміхнувся.

— Добре.

— Просто їдь нормально.

— Це можу.

— І подзвони.

— Подзвоню.

Тітка Ліда кивнула.

— Оце вже людська домовленість.

До старого водного пункту вони доїхали без пригод.

І це виявилося майже підозрілим.

Ні перекриттів.

Ні дощу.

Ні суперечок із навігатором.

Ні екзистенційної катастрофи біля придорожнього кафе.

Юлія приблизно за годину після виїзду сказала:

— Мені не подобається.

Ірина за кермом навіть не повернулася.

— Що саме?

— Все нормально.

— І?

— Це не в нашому стилі.

Олександр сидів поруч із Юлією на задньому сидінні.

— Може, всесвіт втомився.

— Від нас?

— Я б на його місці давно.

Ірина сказала:

— Якщо ви хочете пригод, можу з’їхати в яму.

Юлія:

— Не треба.

— Тоді насолоджуйся стабільністю.

Юлія подивилася у вікно.

Серпневе світло лежало на полях.

Дорога була суха.

Небо — високе.

За кілька тижнів їхній старий маршрут перестав бути для неї абстракцією.

Вона вже впізнавала окремі точки.

Не так, як Олександр.

Не тілом.

Не запахом.

Не пам’яттю.

А через історії.

Ось поворот, де Ірина згадала його машину.

Ось відрізок, біля якого Олександр роками перебільшував тривалість власного вагання.

Ось магазин, де жінка пояснила, що будь-яка священна дорога колись могла бути просто дорогою для картоплі й п’яного Васі.

Ось старий напрямок до мосту.

Ось розвилка.

Кожне місце вже мало кілька версій.

Це більше не дратувало.

Навпаки.

Юлія почала любити цю неточність.

Місто, яке пам’ятають однаково всі, не існувало.

Так само не існувало однієї дороги.

У пам’яті Олександра вона була дорогою відповідальності.

Для Ірини — робочим маршрутом.

Для тітки Ліди — шляхом до людей, яких вона знала.

Для продавчині — дорогою автобуса, картоплі, похоронів, перших побачень і трактора Васі.