Частина ІХ. Остання позначка батька

Остання позначка батька не хотіла читатися.

Це вже дратувало Олександра особисто.

Він стояв над старою картою третю хвилину, нахилившись так низько, що Юлія ще трохи — і почала б переживати не за його психологічний стан, а за шийний відділ хребта.

На столі лежали три лампи.

Одна звичайна.

Одна холодного світла.

Одна дивна, яку Максим приніс зі словами:

— Не питайте.

Після цих слів тітка Ліда, звісно, запитала.

Максим пів години пояснював, що це просто спрямоване джерело світла для фотографування слабких написів.

Тітка Ліда вислухала.

Потім сказала:

— То ліхтарик.

— Технічно…

— Ліхтарик.

Максим здався.

Тепер цей «ліхтарик» світив збоку на складку карти.

Олівцеві лінії проступали краще.

Але слово біля останньої позначки все одно лишалося напівмертвим.

Кілька літер.

Подряпина.

Ще одна риска.

І щось, що могло бути цифрою, літерою або наслідком того, що батько Олександра писав у машині на коліні, проклинаючи якість дороги й людства одночасно.

— Не дихай на неї, — сказала Юлія.

Олександр не підняв голови.

— Я не дихаю.

— Ти буквально живий.

— Поки.

Тітка Ліда сиділа біля вікна з чашкою чаю.

— Якщо він ще хвилин п’ять так стоятиме, кров піде в голову й прочитає навіть те, чого там нема.

Максим клацнув фото.

— Саме цього я й боюся.

Олександр випростався.

— Я нічого не вигадую.

Усі четверо подивилися на нього.

Ганна Данилівна, яка до цього мовчки жувала печиво, сказала:

— Сашо.

— Що?

— Ти три книжки вигадував провину за людей, які вже самі виїхали.

Юлія прикрила рот.

Максим кашлянув.

Тітка Ліда навіть не намагалася приховувати задоволення.

Олександр повільно повернувся до Ганни.

— Це було жорстоко.

— Зате коротко.

— Я тут серед друзів взагалі?

— Ні, — сказала тітка Ліда. — Серед родичів. Це небезпечніше.

Юлія поклала руку Олександрові на поперек.

Легко.

Просто нагадати: вона поруч.

Він не відсунувся.

— Дивись, — сказав Максим.

На ноутбуці з’явилося збільшене фото.

Карта була знята під іншим кутом.

Світло пройшло по продавлених слідах олівця, і те, чого не видно чорнилом, проступило рельєфом.

Юлія нахилилася.

— Тут більше тексту.

Олександр перестав жартувати.

На екрані справді було видно ще кілька слів.

Не сам графіт.

Сліди.

Наче батько писав сильніше, ніж треба.

— Можна відновити? — запитала Юлія.

Максим:

— Частково.

— Без домислів?

— Частково.

Тітка Ліда:

— Гарна відповідь. Повісьте над входом у ваш архів.

Юлія глянула.

— Наскільки частково?

Максим збільшив.

— Оце схоже на «не».

Олександр:

— Так.

— Оце, можливо, «повер…»

Тиша.

Юлія відчула, як пальці Олександра напружилися під її долонею.

Максим продовжив обережніше:

— Далі складка.

Ганна Данилівна нахилилася.

— «Не повер…»

Тітка Ліда поставила чашку.

Вперше за ранок ніхто не пожартував.

Олександр дивився.

— Не повертайся.

Юлія повернула голову.

— Ти впевнений?

— Він так писав «т».

Максим відкрив інший знімок батькового блокнота.

Порівняв.

— Схоже.

Олександр сказав:

— Це «не повертайся».

— Далі? — тихо запитала Юлія.

Максим перевів світло.

Ще один фрагмент.

Кілька слів.

Олександр прочитав першим:

— «Якщо вже…»

Зупинився.

Юлія побачила наступне.

вивіз

Після нього — продавлена лінія.

І ще слово.

Максим повільно:

— «Живих».

Олександр відійшов від столу.

Не різко.

Просто зробив один крок.

Потім другий.

Юлія не пішла за ним.

Поки що.

На карті проступало:

НЕ ПОВЕРТАЙСЯ, ЯКЩО ВЖЕ ВИВІЗ ЖИВИХ.

Тітка Ліда заплющила очі.

Ганна Данилівна перестала жувати.

Максим дивився в екран.

Юлія — на Олександра.

Він стояв біля вікна.

Спиною.

Руки в кишенях.

— Сашо, — сказала вона.

— Не зараз.

— Добре.

Він різко озирнувся.

Юлія зупинилася сама.

— Пробач.

Олександр провів долонею по обличчю.

— Ні.

— Що?

— Я не на тебе.

Тітка Ліда тихо сказала:

— Він говорив це.

Олександр повернувся до неї.

— Коли?

— Не пам’ятаю.

— Лідо.

— Не починай.

— Коли?

— Після одного з твоїх рейсів.

— Якого?

— Не знаю!

Вона сказала голосніше, ніж хотіла.

У кімнаті стало тихо.

Тітка Ліда видихнула.

— Не знаю, Сашо.

Він дивився.

— Я пам’ятаю, що ви сварилися.

— Через що?

— Через те, що ти поїхав назад.

Олександр завмер.

— Він знав?

— Звичайно.

— Я думав…

— Що ти від нього приховав?

Олександр мовчав.

Тітка Ліда навіть усміхнулася.

— Ти в двадцять із чимось років був абсолютно переконаний, що батьки нічого не розуміють, якщо ти говориш коротко й дивишся в підлогу.

Юлія тихо сказала:

— Стабільна чоловіча стратегія.

Олександр кинув на неї погляд.

Не злий.

Майже вдячний за те, що атмосфера знову має кисень.

Тітка Ліда продовжила:

— Він знав, що ти повертався. І був злий.

— На мене?

— Страшенно.

— Чому нічого…

— А ти давав говорити?

Олександр опустив очі.

Цього разу відповідь була очевидною.

Максим знайшов другий рядок через сорок хвилин.