Частина VІІ. Ті, за ким він не повернувся

Олександр прокинувся від запаху сосисок.

Не від будильника.

Не від Юлії.

Не від чергового дзвінка тітки Ліди, яка, за всіма законами біології та здорового глузду, взагалі не мала знати, що саме відбувається за двісті кілометрів від неї.

Від сосисок.

Запах просочився під двері мотельного номера, пройшов коридором, пережив дві стіни, одну нічну пожежну тривогу й тепер упевнено заходив у їхнє життя як персонаж, якого ніхто не запрошував, але який мав сильного агента.

Олександр розплющив очі.

Юлія лежала поруч на підлозі, загорнута в ковдру так щільно, ніби вночі вирішила самостійно стати гуманітарним вантажем.

Одна рука стирчала назовні.

Волосся закривало половину обличчя.

Вона спала.

Олександр обережно підняв голову.

Шия одразу повідомила, що в тридцять із чимось років романтика на підлозі повинна мати ортопедичне страхування.

Він сів.

Спина хруснула.

— Господи, — прошепотів він.

Юлія, не відкриваючи очей, сказала:

— Якщо помираєш, тихіше.

Олександр завмер.

— Ти не спиш?

— Тепер ні.

— У мене відмовила спина.

— Це кара за молодість.

— Я ще молодий.

Юлія розплющила одне око.

Подивилася на нього.

— Звичайно.

— Дуже підтримуєш.

— Я лежу на підлозі мотелю, де вночі горіли сосиски, а телевізор намагався вийти на контакт із потойбіччям. Мій запас ніжності обмежений.

Олександр подивився на телевізор.

Вилка досі лежала на підлозі.

— Він вимкнений.

— Саме цього він і хоче, щоб ми думали.

Олександр усміхнувся.

Юлія перевернулася на спину.

Ковдра трохи сповзла з плеча.

Вона була в тонкій футболці.

Олександр глянув.

Юлія помітила.

— Що?

— Нічого.

— У тебе «нічого» з дуже конкретним напрямком погляду.

— Я просто перевіряю, чи ти жива.

— Груди рухаються — значить, дихаю?

— Приблизно.

— Низький рівень медицини.

Він нахилився й поцілував її в ключицю.

Юлія заплющила очі.

— Ти зараз використовуєш перевірку життєвих показників як привід?

— Так.

— Нарешті чесність.

Олександр поцілував ще раз.

Трохи вище.

Біля шиї.

Юлія провела пальцями по його волоссю.

— Ми запізнимося.

— Ще година.

— Сніданок.

— Сосиски.

Вона різко розплющила очі.

— Ні.

— Тітка Ліда заборонила.

— Саме тому.

— Не віриш у її містичний контроль?

— Після вчорашнього дзвінка під час пожежної тривоги я вже ні в що не впевнена.

Олександр засміявся.

Юлія притягнула його ближче.

— П’ять хвилин.

— Ти вчора торгувалася до чотирьох.

— Сьогодні інфляція.

Він поцілував її.

Повільно.

Без поспіху.

Тіло ще боліло після підлоги, але це чомусь робило близькість реальнішою.

Не красиві ранки з реклами.

Не біле простирадло.

Не сонячне світло на ідеальній шкірі.

Дешева ковдра.

Затерпла нога.

Запах сосисок.

Жінка, яку він любив, із відбитком тканини на щоці.

Життя взагалі рідко виглядало так добре, як у пам’яті.

І набагато частіше — краще.

Бо пам’ять любила прибирати побут.

А любов, якщо їй пощастило вижити, навчалася його обіймати.

Телефон Юлії задзвонив.

Вона застогнала.

— Ні.

— Бери.

— Ні.

— Це може бути Михайло.

— Або Ліда.

Телефон продовжував.

Юлія потягнулася.

На екрані:

ТІТКА ЛІДА

Вони подивилися одне на одного.

Олександр прошепотів:

— Не бери.

Юлія відповіла.

— Добрий ранок.

— Сосиски не їжте.

Олександр упав обличчям у ковдру.

Юлія заплющила очі.

— Ви поставили камеру?

— Ні.

— Тоді звідки…

— Я думаю.

— Це вже страшніше.

— Ви встали?

— Так.

— Сашко живий?

Олександр крикнув у телефон:

— На жаль!

— Значить, живий.

Юлія усміхнулася.

— Ми зараз снідаємо й їдемо до Михайла.

Тітка Ліда замовкла.

— Сашо.

Олександр підняв голову.

— Що?

— Не роби дурниць.

— Це дуже загальна інструкція.

— Ти зрозумів.

— Ні.

— Не бери на себе те, що тобі не належить.

Олександр перестав усміхатися.

Юлія теж.

Тітка Ліда продовжила звичайним тоном:

— І каву там не пийте. Учора на фото автомат бачила. По ньому видно, що він ненавидить людей.

Зв’язок обірвався.

Юлія дивилася на телефон.

— Вона іноді лякає.

— Іноді?

Олександр підвівся.

— Ходімо.

— Куди?

— Пити чай.

— А сосиски?

Він подивився.

— Ми не настільки безсмертні.

Михайло Ворон жив у селі за двадцять із чимось кілометрів від Полтави.

Будинок був невеликий.

Одноповерховий.

З темним дахом, старою грушею у дворі й дерев’яною лавкою біля хвіртки.

Юлія, побачивши лавку, одразу подумала про зупинку.

Розсердилася на себе.

Лавка була просто лавкою.

Не кожен предмет повинен нести символічний вантаж.

Цей принцип вона повторювала собі регулярно й порушувала приблизно так само регулярно.

Олександр заглушив машину.

Не виходив.

Юлія чекала.

— Він живий, — сказала вона.

— Бачу.

— Ти багато років не знав.

— Так.

— Хочеш, я піду першою?

Олександр подивився.

— Ні.

— Добре.

— І не кажи…

— «Добре»?

— Саме.

— Не буду.

Вона стиснула його руку.

— Що?

— Нічого.

— Оце можна.

Він вийшов.

Юлія теж.

Вони встигли пройти половину двору, коли двері будинку відчинилися.