Частина VІ. Ніч у мотелі, де навіть стіни хотіли додому

Вивіска мотелю блимала так, ніби сама не була впевнена, чи варто рекомендувати це місце людям.

З семи літер назви працювали шість.

«ЗАТИ ОК»

Літера «Ш» померла, «О» наприкінці періодично воскресала, а потім знову згасала, наче переживала особисту кризу й не хотіла брати відповідальність за обіцянку затишку.

Олександр заглушив двигун.

Дощ шумів по даху машини.

Вони кілька секунд сиділи мовчки.

Юлія дивилася на вивіску.

— Мені подобається чесність.

— Яка?

— Мотель уже на фасаді попереджає: затишок буде частковий.

Олександр не відводив очей від будівлі.

— Можемо ще повернутися.

— Куди?

— Додому.

— Три з половиною години під дощем?

— Так.

— Після п’яти частин про те, що повернення не є моральним обов’язком?

— Це не мораль. Це бажання не спати під шпалерами, які видно навіть із парковки.

Юлія придивилася до освітленого вікна першого поверху.

За фіранкою справді проглядалися величезні бордові квіти.

— Вони агресивні.

— Вони знають, що ми слабкі.

— Можливо, це культурна спадщина.

— Якщо ці шпалери пережили дев’яності, вони вже мають право голосу.

Телефон Юлії завібрував.

МИХАЙЛО ВОРОН

Повідомлення:

«Дорогу до мене сьогодні краще не геройствуйте. Зустрінемось завтра. Я за ніч не стану розумнішим, тож нічого не втратите».

Юлія показала Олександрові.

Він усміхнувся.

— Мені подобається ця людина.

— А мені подобається, що він уже знає, з ким має справу.

— Ти про себе?

— Про нас.

— Я нормальний.

— Ти сьогодні пів години сперечався з навігатором.

— Він пропонував безглуздий об’їзд.

— І виявився правий.

— Технічна випадковість.

Юлія відстебнула пасок.

— Ідемо.

— Юлю.

— Що?

— Востаннє питаю. Може, назад?

Вона подивилася на нього.

Не жартома.

— Ти справді хочеш?

Олександр перевів погляд на залите дощем лобове скло.

— Не знаю.

— Тоді не їдемо.

— Чому?

— Бо «не знаю» не причина три години вести машину вночі під зливою.

Він подумав.

— Раціонально.

— Я іноді можу.

— Фіксую історичну подію.

Юлія відчинила двері.

Холодний дощ одразу вдарив по руці.

— Чорт.

— Раціональна жінка забула парасолю.

— У багажнику.

— І хто тепер іде?

Вона подивилася.

Олександр уже усміхався.

— Ти.

— Чому я?

— Бо ключі в тебе.

— Це дискримінація водія.

— Це логістика.

Він вийшов.

За десять секунд повернувся з парасолею й рюкзаком.

Юлія відчинила двері.

— Ти промок.

— Спостережлива.

— Волосся.

— Висохне.

— Куртка.

— Теж.

Вона провела пальцями по мокрому коміру.

— Іди сюди.

— Куди?

Юлія притягнула його ближче під парасолю.

Олександр подивився вниз на неї.

— Романтика парковки.

— Не зазнавайся. Я просто не хочу пояснювати тітці Ліді, чому ти захворів.

— Тобто моє здоров’я цікавить тебе через адміністративний страх?

— Переважно.

Він поцілував її в маківку.

— Вірю.

Вони побігли до входу.

За спиною мотельна вивіска знову згасла.

На кілька секунд залишилося тільки:

«ЗАТИ»

Юлія озирнулася.

— Тепер це наказ.

— Що?

— «Затихни».

— Мотель уже на моєму боці.

Рецепція пахла кавою, старим деревом і чимось смаженим.

За стійкою сиділа жінка років п’ятдесяти п’яти з рожевим манікюром, окулярами на ланцюжку й виразом людини, яка за час роботи побачила достатньо пар, щоб не вірити жодному слову «ми просто переночувати».

Вона підняла голову.

Подивилася спочатку на Юлію.

Потім на Олександра.

Потім на їхню одну дорожню сумку.

Потім знову на них.

— На ніч?

Юлія сказала:

— Так.

Жінка злегка всміхнулася.

— Звісно.

Олександр кашлянув.

— У нас дорогу перекрило.

— У всіх тут щось перекрило.

Юлія стиснула губи, щоб не засміятися.

Жінка повернула монітор.

— Один номер лишився.

Олександр подивився на Юлію.

Юлія вже почала усміхатися.

— Навіть не кажи, — прошепотів він.

Адміністраторка продовжила:

— Двоспальне ліжко.

Юлія урочисто повернулася.

— Я пророк.

Олександр закрив очі.

— Ти це накликала.

Жінка за стійкою дивилася з інтересом.

— Вам окремі ліжка треба?

— Ні, — сказала Юлія.

Одночасно Олександр:

— Ні.

Адміністраторка кивнула.

— Оце вже переконливо.

Юлія простягнула документи.

— Сніданок?

— Із сьомої.

— Що входить?

Жінка перерахувала.

Яєчня.

Каша.

Сосиски.

Чай.

Кава.

— Кава нормальна? — запитала Юлія.

Олександр повернув голову.

— Серйозно?

Адміністраторка розглянула їх обох.

— Якщо ви п’єте ту, що на заправках, наша хороша.

— А якщо нормальну?

— Чай.

Юлія схвально кивнула.

— Чесно.

Жінка простягнула ключ.

Справжній.

Не картка.

Великий металевий ключ із пластиковим брелоком, на якому чорним маркером було написано 17.

Юлія взяла його й відчула дивний укол.

Після коробки батька Олександра вона вже не могла нормально ставитися до ключів.

Кожен здавався потенційною метафорою.

Це дратувало.

Людина не повинна бачити сюжет у звичайному дверному ключі.

Це професійне захворювання.

— Другий поверх, — сказала адміністраторка. — Вода гаряча є.