Частина V. Люди, які не хочуть додому

Наступного ранку Юлія прокинулася з відчуттям, що зробила щось неправильне.

Це було неприємно, але не ново.

Журналістика взагалі чудово тренує здатність прокидатися з підозрою, що десь у світі вже існує людина, яку ти образив текстом, комою, заголовком або самим фактом свого професійного існування.

Перші кілька секунд Юлія лежала нерухомо й намагалася зрозуміти, звідки взялася тривога.

Поруч спав Олександр.

На животі.

Одну руку закинув під подушку.

Ковдра сповзла нижче спини, відкривши знайомий шрам біля лопатки й достатньо оголеної шкіри, щоб Юлія на мить забула про моральні проблеми людства.

Вона дивилася.

Недовго.

Хвилини дві.

Можливо, три.

У наукових цілях.

Потім Олександр, не розплющуючи очей, сказав:

— Якщо ти зараз пишеш мене очима, хочу редакторський контроль.

Юлія здригнулася.

— Ти не спиш?

— Спав.

— Тоді звідки знаєш, що я дивлюся?

— Відчув журналістський тиск на спині.

Вона лягла ближче.

— Самовпевнений.

— Ти перестала дихати.

— Я милувалася.

Олександр розплющив одне око.

— Це комплімент?

— Медичне спостереження.

— У тебе знову немає диплома.

— Зате є багаторічний доступ до пацієнта.

Він повернувся на бік.

Волосся стирчало в різні боки.

Обличчя ще сонне.

Юлія провела пальцем по його щоці.

— Як ти?

Олександр зітхнув.

— Оце вже починається.

— Що?

— Друге речення після пробудження — перевірка психічного стану.

— Перше було про твою спину.

— Точно. Баланс збережено.

Він перехопив її зап’ястя й коротко поцілував долоню.

Юлія відчула знайоме тепло.

— Нормально, — сказав він.

— Це справжнє «нормально»?

— Приблизно на сімдесят відсотків.

— Уже точніше.

— Решта тридцять хочуть кави.

— Я теж.

Олександр підтягнув її ближче.

— П’ять хвилин.

— На каву?

— Ні.

— Сашо.

— Що?

Його губи торкнулися її шиї.

Юлія автоматично заплющила очі.

— Це маніпуляція.

— Це ранок.

— Дуже підозрілий ранок.

— П’ять хвилин.

— Чотири.

— Торгуєшся?

— Я зайнята жінка.

— Три?

Юлія повернула його обличчя до себе.

— Замовкни.

— Нарешті чітке технічне завдання.

Вона поцілувала його.

І на кілька хвилин усі дороги світу перестали мати напрямок.

За двадцять сім хвилин Юлія сиділа на кухні в Олександровій сорочці, пила його каву й читала коментарі під новим розділом «Реєстру повернень».

Сорочку Олександр уже навіть не називав своєю.

Він пройшов усі стадії втрати: заперечення, торг, гнів, сарказм і зрештою мовчазне визнання, що в спільному житті чоловічий одяг не зникає — він мігрує.

Олександр стояв біля плити.

— Чому ти знову п’єш мою?

Юлія не відводила очей від екрана.

— Моя гаряча.

— Моя теж була гаряча.

— Твоя вже безпечніша.

— Ти буквально крадеш каву за температурною ознакою.

— Природний відбір.

Олександр поставив перед нею тарілку.

— Їж.

— Я читаю.

— Це не поживна речовина.

— Залежить від коментарів.

— Твої коментарі — переважно токсини.

Юлія все-таки взяла виделку.

Один із дописів під учорашнім матеріалом зібрав майже тисячу реакцій.

«Досить цього культу повернення. Не всі хочуть назад. Не всі мають хотіти. Деякі з нас уже вдома — просто не там, де вам красиво про нас писати».

Вона перечитала.

Потім ще раз.

Олександр поставив поруч свою чашку.

Юлія одразу потягнулася.

Він забрав.

— Ні.

— Жадібний.

— У тебе є.

— Але твоя смачніша.

— Це та сама кава.

— Психологічний фактор.

Олександр сів.

Побачив її обличчя.

— Що?

Юлія повернула ноутбук.

Він прочитав.

— Сильно.

— Так.

— Тобі не подобається?

— Навпаки.

— Тоді чого дивишся, ніби тебе звільнили з власної біографії?

Вона відкинулася на спинку стільця.

— Бо людина права.

— Можливо.

— Не «можливо».

— Юлю.

— Що?

— Один коментар не стає абсолютною істиною тільки тому, що добре сформульований.

— Там не один.

Вона прокрутила вниз.

«Я не повернуся. Мені соромно це говорити, бо всі навколо поводяться так, ніби справжня любов до міста доводиться квитком назад».

Ще.

«Я люблю Покровськ. Але мої діти вже вдома тут».

Ще.

«Не хочу бачити свою квартиру. Боюся, що після цього перестану пам’ятати її цілою».

Ще.

«Мене дістало слово “тимчасово”. Я шість років живу тимчасово. Купила диван тимчасово. Завела кота тимчасово. Народила другу дитину, мабуть, теж тимчасово?»

Олександр засміявся.

Юлія глянула.

— Що?

— Кіт.

— Це серйозно.

— Я знаю. Просто хороша фраза.

— Я теж подумала.

— Бачиш? Ти ще журналістка.

— На жаль.

Наступний коментар був коротший:

«Мій новий дім не повинен вибачатися перед старим».

Юлія повільно закрила ноутбук.

— От.

Олександр жував.

— Що «от»?

— Ми щось робимо неправильно.

— Знову «ми».

— Архів.

— Зручне уточнення.

— Ти теж архів.

— Ні. Я людина, яка іноді носить коробки.

Юлія подивилася на нього.

— Ти половина всіх сюжетних проблем цього архіву.

— Це не трудові обов’язки.

— За кількістю часу вже можна оформляти ставку.

Він усміхнувся.

Юлія знову стала серйозною.

— Ми постійно говоримо про повернення так, ніби воно правильне.