Частина ІV. Зупинка, де він повернув машину

Тітка Ліда категорично заборонила їм їхати.

Потім зібрала їжу в дорогу.

Ці дві дії в її системі координат не суперечили одна одній.

Навпаки, прекрасно доповнювалися: якщо двоє дорослих людей вирішили поводитися як ідіоти, головне — не дозволити їм робити це голодними.

— Я ще раз кажу: нікуди не їдьте, — повідомила вона телефоном о сьомій двадцять ранку.

Юлія саме намагалася запхати термос у рюкзак.

— Ми не їдемо в Покровськ.

— Це ти так формулюєш, щоб я не нервувала.

— Ми їдемо лише до дозволеної ділянки старого маршруту.

— Це ти так формулюєш, щоб нервувати професійно.

Олександр сидів на стільці й зав’язував черевики.

— Лідо, з нами Ірина.

— Саме тому я трохи спокійніша. У неї хоча б інстинкт самозбереження пережив молодість.

Ірина, яка чекала внизу біля машини, про цю характеристику ще не знала.

Юлія підозрювала, що їй сподобається.

— Ми подивимося стару зупинку, — сказала Юлія. — І назад.

— Не чіпайте нічого.

— Не будемо.

— Не лізьте нікуди.

— Не будемо.

— Не геройствуйте.

Юлія подивилася на Олександра.

Олександр подивився на Юлію.

Обидва промовчали.

Тітка Ліда почула мовчання.

— От саме це мені й не подобається.

— Що?

— Коли ви обоє одночасно не заперечуєте.

— Ми подорослішали.

— Не сміши мене зранку, у мене тиск.

Олександр підвівся.

— Ми просто їдемо подивитися.

— От люди завжди так кажуть перед дурними рішеннями. «Просто подивимося». «Просто зайдемо». «Просто одна чарка». «Просто перевіримо, чи працює дріт».

— Останнє дуже специфічне.

— Це дядько Коля.

Юлія застебнула рюкзак.

— Ми повернемося ввечері.

На іншому кінці зв’язку стало тихо.

Слово знову спрацювало.

Повернемося.

За останні тижні воно перестало бути звичайним дієсловом.

Тепер у ньому завжди лежало трохи дороги, трохи страху й надто багато другого сенсу.

Тітка Ліда відкашлялася.

— Добре.

Потім додала:

— І передай Ірині, щоб вона не давала Сашкові керувати, якщо він почне дивитися на дорогу очима мученика.

Олександр обурився:

— Я тут.

— Знаю.

— Я нормально керую.

— Ти карту намалював через ставок.

— Там не було ставка!

— Оце Ірині й розкажеш.

Зв’язок обірвався.

Юлія подивилася на Олександра.

— Очима мученика?

— Нічого не кажи.

— Я лише оцінюю діагностичну точність.

— Одягайся.

— Командуєш?

— Прошу.

— Так уже краще.

Він підійшов.

Поправив комір її куртки.

Юлія всміхнулася.

— Він був нормальний.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Хотів торкнутися.

Вона на секунду перестала жартувати.

— Можна було просто сказати.

— Сказав.

— Після.

— Прогрес нелінійний.

Юлія поклала долоні йому на груди.

— Боїшся?

Олександр глянув убік.

— Так.

Вона кивнула.

Не сказала, що все буде добре.

Не пообіцяла, що поїздка щось виправить.

Просто піднялася навшпиньки й коротко поцілувала його.

— Я теж.

— Чого?

— Що ми приїдемо, а там нічого.

Він усміхнувся.

— Це було б непогано.

— Для людини.

— А для журналістки?

— Професійна катастрофа.

— Знав.

Вона поцілувала його ще раз.

— Ходімо.

Ірина Ковальчук чекала біля машини з кавою в паперовому стаканчику й обличчям людини, яка вже шкодувала про знайомство з ними.

— Доброго ранку, — сказала Юлія.

— Ще ні.

— Щось сталося?

— Тітка Ліда подзвонила мені о шостій сорок.

Олександр відчинив багажник.

— Співчуваю.

— Сказала, якщо ви почнете дуріти, розвернути машину.

Юлія поклала рюкзак.

— Вона організувала паралельну систему командування.

— Вона завжди її організовує.

Ірина показала ключі.

— Я за кермом.

Олександр завмер.

— Чому?

— Тому що ти сьогодні пасажир.

— Я дорогу знаю.

— Саме це мене й хвилює.

— Я нормально почуваюся.

Ірина поглянула на нього.

— Людина, яка каже «я нормально почуваюся» о сьомій ранку перед поїздкою до місця власної травми, або бреше, або продає тренінги.

Юлія захихотіла.

— Я попереджав, що вона тобі сподобається, — сказав Олександр.

— Я вже хочу її в наступну книжку.

Ірина відчинила водійські двері.

— Без письмової згоди не смій.

Юлія підняла руки.

— Усі навчилися.

— П’ять книжок знадобилося?

— Ми повільна організація.

Вони сіли.

Олександр — попереду.

Юлія — позаду.

Це йому не сподобалося.

Він обернувся.

— Чому ти там?

— Бо Ірина сказала, що ти пасажир.

— І?

— Я теж.

— Сідай сюди.

— На тебе?

Ірина вставила ключ у замок запалювання.

— Якщо почнете фліртувати до виїзду з двору, висаджу обох.

Юлія пристебнулася.

— Бачиш? Дисципліна.

Олександр пробурмотів щось нецензурне.

— Оце вже правильний настрій для дороги, — сказала Ірина й завела двигун.

Спочатку вони говорили.

Про все, крім маршруту.

Ірина розповідала, як одного разу пасажир під час евакуаційної поїздки відмовився залишити старий телевізор.

— Великий? — запитала Юлія.

— Такий, що ним можна було перекрити державний кордон.

— І навіщо?

— «Хороший телевізор».

— Аргумент.

— Я сказала: або телевізор, або дві людини.

— Що вибрав?

— Дві людини.

— Герой.

— Ні. Телевізор не вліз у двері.

Олександр засміявся.

Юлія дивилася на нього через дзеркало.