Частина ІІІ. Тітка Ліда проти дорожньої інфраструктури

Тітка Ліда подзвонила у двері тричі.

Не тому, що Юлія не чула першого разу.

Перший дзвінок означав: я прийшла.

Другий: я знаю, що ви вдома.

Третій: якщо не відкриєте зараз, я почну підозрювати або секс, або злочин, а з вашим архівом різниця іноді суто адміністративна.

Юлія поспішила до передпокою.

Олександр, який саме намагався прибрати зі столу чашки, сказав:

— Не біжи. Вона нікуди не дінеться.

— Саме цього я й боюся.

За дверима знову задзвонили.

Олександр зітхнув.

— Четвертий — це вже надзвичайний стан.

Юлія відчинила.

На порозі стояла тітка Ліда.

У правій руці — великий пакет.

У лівій — ще один.

За плечем — сумка, розмір якої дозволяв припустити, що жінка або прийшла на кілька годин, або евакуювалася назавжди й вирішила не попереджати.

— Ви чого так довго? — запитала вона.

— Сім секунд.

— Для молодих сім секунд — це багато. За цей час можна посваритися, помиритися й написати про це дві глави.

Вона увійшла.

Подивилася на Олександра.

— Ти вдягнений.

— Доброго ранку й вам.

— Значить, працювали.

Юлія зачинила двері.

— У вас дивна система діагностики.

— Я прожила достатньо, щоб не витрачати життя на зайві питання.

Тітка Ліда простягнула Олександрові один пакет.

— Тримай.

— Що там?

— Їжа.

— У нас є.

— У вас є продукти. Це інше.

— Я готую.

Тітка Ліда подивилася на Юлію.

Юлія відвела очі.

— Зрадниця, — сказав Олександр.

— Я хочу жити.

Тітка Ліда пройшла на кухню, поставила другий пакет на стіл і завмерла.

Перед нею лежала стара карта.

Поруч — ноутбук Максима.

На прозорій дошці висіла роздруківка сучасного маршруту.

Червона лінія старої дороги проходила через поля, посадки й місця, які на новій карті не мали жодних транспортних амбіцій.

Тітка Ліда мовчала секунд десять.

Юлія почала хвилюватися.

Коли тітка Ліда мовчала довше п’яти секунд, зазвичай або згадувала щось справді болюче, або готувала фразу, після якої хтось із присутніх мав змінити спосіб життя.

— Хто це малював? — нарешті запитала вона.

Олександр насторожився.

— Що саме?

Тітка Ліда ткнула пальцем у маршрут.

— Оце.

— Я.

— Навіщо?

— Відновлював дорогу.

— Ти її відновив неправильно.

Юлія прикрила рот рукою.

Олександр повільно повернувся.

— В якому місці?

— Майже в усьому.

— Я там їздив.

— А я там жила.

— Це не аргумент.

— Для людини, яка намалювала поворот через ставок, дуже смілива репліка.

Максим, який до цього працював у сусідній кімнаті, негайно з’явився у дверях.

— Через ставок?

Олександр подивився на екран.

— Там не ставок.

Тітка Ліда зняла пальто.

— Зараз буде.

— Що?

— Ставок.

— Лідо…

— Не «Лідо», а людина, яка врятує вашу картографію від кримінальної відповідальності.

Юлія подивилася на Максима.

— Записуєш?

— Уже.

— Не записуй, — сказав Олександр.

— Пізно.

У двері подзвонили.

Цього разу один раз.

Тітка Ліда фиркнула.

— Це Ганна. У неї нерви здоровіші.

Юлія відчинила.

Ганна Данилівна прийшла з маленькою тканинною сумкою, старим блокнотом і металевою коробочкою, у якій, як пізніше з’ясувалося, лежали окуляри, два олівці, таблетки від тиску, цукерка «Барбарис» і ключ невідомо від чого.

— Добрий день, — сказала вона.

— Добрий.

— Ліда вже командує?

— Тільки почала.

— Значить, я вчасно.

Тітка Ліда почула.

— Я не командую. Я компенсую вашу організаційну безпорадність.

Ганна Данилівна зняла куртку.

— Де чай?

Олександр показав на кухню.

— Зараз.

— Ти робиш?

— Так.

Вона подивилася на Юлію.

— Краще ти.

Олександр розвів руками.

— Що з вами всіма?

— Досвід, — сказала Ганна Данилівна.

Максим засміявся.

Ще через сім хвилин прийшла Ірина Ковальчук.

Юлія уявляла її інакше.

Чомусь після розповідей тітки Ліди очікувала побачити велику жінку з голосом військового диспетчера й руками, здатними самостійно підняти автобус.

Насправді Ірина була невисокою, худорлявою, із коротким сивуватим волоссям і темними очима, які за перші п’ять секунд встигли оцінити двері, коридор, усіх присутніх, відстань до кухні й, здається, якість кріплення полиці.

Вона тримала в руках складену папку.

— Хто Олександр?

Олександр підняв руку.

— Я.

Ірина подивилася.

Потім на карту.

Потім знову на нього.

— Молодий чоловіче, якщо ви там так їздили, як намалювали, дивно, що ви взагалі дожили до романтичної серії.

Юлія не втрималася й засміялася.

Олександр закрив очі.

— Я вже люблю цю жінку, — сказала Юлія.

— Обережно, — відповів він. — У нас і так складна структура стосунків.

Ірина поставила папку на стіл.

— Ви Юлія?

— Так.

— Та сама?

— Це залежить від того, що вам розповідали.

— Що ви пишете.

— Тоді та сама.

— Добре. Тільки сьогодні не пишіть, поки ми не домовимося, хто з нас бреше.

— Ми можемо всі.

— О. Значить, професіонал.

За двадцять хвилин кухонний стіл перестав бути меблями.

Він став штабом.

Стара карта лежала посередині.

Праворуч Максим відкрив ноутбук із сучасними супутниковими знімками.

Ліворуч Ганна Данилівна розгорнула свій блокнот.

Тітка Ліда виклала на стіл пиріжки.

Ірина дістала три старі фотографії, дві схеми й аркуш, на якому від руки були записані назви населених пунктів, приблизні відстані й кілька приміток у стилі: