Частина І. Реєстр повернень

Першою людиною, яка відповіла на запитання Юлії про повернення, виявилася жінка, яка хотіла повернутися у 2019 рік.

Не в Покровськ.

Не у свою квартиру.

Не на стару роботу.

Не до чоловіка, якого втратила.

Саме у 2019-й.

Юлія перечитала відповідь тричі, потім відсунула чашку з кавою, ніби та могла бути причетна до раптового погіршення її здатності розуміти людську мову.

На екрані було написано:

«Хочу повернутися у вересень 2019-го. У суботу. Десь о десятій ранку. Мама ще жива, син малий і злиться, що я змушую його прибирати кімнату, чоловік матюкається на кран у ванній. Я стою на кухні, смажу сирники й думаю, що моє життя нудне. Поверніть мене туди хоча б на годину. Я більше ніколи не скажу, що мені нудно».

Юлія не знала, що записати в колонці «Місце повернення».

— Дві тисячі дев’ятнадцятий, — сказав Максим, зазирнувши їй через плече.

— Це не місце.

— У нашому архіві вже є двері, яких немає, ключі від зруйнованих квартир, колективний Листоноша й фікус із кризою ідентичності. Не думаю, що нас зупинить календар.

Юлія поглянула на Степана.

Фікус стояв біля вікна й демонстрував ту міру байдужості, на яку здатна лише рослина, що пережила п’ять романів, дві пересадки й Олександрові спроби визначати вологість ґрунту пальцем.

— Він не має кризи ідентичності.

— Ти минулого тижня сказала, що він ревнує до липи.

— Це не криза. Це характер.

— У рослини?

— У цій квартирі характер мають навіть чашки.

З кухні почувся голос Олександра:

— Особливо та, яку ти тричі розбивала й клеїла.

— Це історичний артефакт.

— Це горнятко з написом «Найкраща журналістка».

— Саме тому його не можна викинути.

— Бо другого такого доказу немає?

Юлія повернулася до дверей.

— Ти сьогодні дуже сміливий.

— Я на безпечній відстані.

— У нашій квартирі немає безпечної відстані.

Максим кивнув.

— Нарешті точна географічна інформація.

Олександр приніс три чашки.

Юлія понюхала свою.

— Це нормально?

— Кава?

— Так.

— Ти ж учора заборонила мені її варити.

— Я не заборонила. Я обмежила твою творчу свободу заради здоров’я населення.

— Варив Максим.

Юлія зробила ковток.

— Тоді можна жити.

— У мене дивне відчуття, що я третій у шлюбі, якого юридично не існує, — сказав Максим.

— Ти третій в архіві, — відповіла Юлія.

— Звучить ще гірше.

На столі лежала стара карта.

Вони не прибирали її з учорашнього вечора.

Червона лінія проходила через пожовклий папір, ніби вперто не визнавала того, що частини дороги вже не було. Юлія кілька разів ловила Олександра на тому, що він дивиться на неї під час сніданку.

Не на карту загалом.

На один конкретний поворот.

Там, де колись стояла зупинка.

Там, де він розвернув машину.

Вона не питала.

Поки що.

Це «поки що» мало характер хижака, який терпляче лежить у траві, але Юлія вважала сам факт очікування великим моральним досягненням.

На ноутбуці був відкритий перший варіант анкети.

РЕЄСТР ПОВЕРНЕНЬ

Нижче — питання:

Що для вас означає повернення?

І пояснення:

Ви не зобов’язані хотіти додому.

Олександр перечитав останній рядок.

— Залишила.

— Так.

— Добре.

— Не звикай. Я все ще журналістка й можу в будь-який момент зіпсувати етичний прогрес хорошим заголовком.

— Це заспокоює.

Максим відкрив статистику.

— За ніч сто сімдесят дві відповіді.

Юлія завмерла з чашкою біля губ.

— Скільки?

— Сто сімдесят дві.

— Ми форму виклали о пів на дванадцяту.

— Люди не сплять.

— Це я знаю. Але я думала, нам напишуть двадцять.

— Написали.

— Сто сімдесят два — не двадцять.

— Двадцять теж серед них.

Олександр сів.

— Багато персональних даних?

— Поки ні. Ми зробили ім’я необов’язковим.

— Геолокації?

— Тільки якщо людина сама хоче вказати.

— Добре.

Юлія глянула на нього.

— Ти звучиш так, ніби перевіряєш систему перед запуском ракети.

— Після наших попередніх експериментів із людською пам’яттю я б додав систему аварійного відстрілу.

— Досі не пробачив ключі?

— Ключі були нормальні. Люди — проблема.

— Прекрасний девіз гуманітарного архіву.

Максим відкрив першу відповідь.

Потім другу.

Третю.

До десятої Юлія перестала робити нотатки.

До двадцятої — перестала жартувати.

До тридцятої зрозуміла, що придумала зовсім не той проєкт, який думала.

Вона очікувала:

«Хочу повернутися в Покровськ».

Отримала:

«Хочу повернутися до мами на кухню, але мами немає».

Очікувала:

«Хочу побачити свій будинок».

Отримала:

«Будинок мені сниться. Не хочу його бачити насправді. Боюся, що сон кращий».

Очікувала:

«Хочу пройтися своїм двором».

Отримала:

«Хочу повернути собі здатність чути грім і не рахувати секунди».

Максим мовчки гортав.

Олександр сперся ліктями на коліна.

Одна відповідь складалася лише з двох слів:

«До собаки».

Наступна:

«У свою ванну. Смійтеся, якщо хочете. Я чотири роки мрію полежати у своїй старій ванні. Вона була страшна, зелена, радянська й важила як танк. Я її ненавиділа. Тепер готова цілувати».

Юлія тихо сказала:

— Оце можна зрозуміти.

Олександр глянув на неї.

— Ти ненавидиш нашу ванну.

— Я її ще не втратила. Дай час.