Розділ 2. Світло серед темряви

Щойно небесне зібрання завершилося, тишу заповідної галявини розірвав гуркіт магії. Посеред мирної ідилії, де лісові звірі спокійно займалися своїми справами, зненацька розчахнувся портал. Сліпуче сяйво налякало мешканців лісу: кролі, олені та дрібні гризуни кинулися врозтіч, ховаючись за масивними стовбурами дерев та в гущавині терну, звідки лише з великою цікавістю визирали їхні сполохані очі. З розлому, від якого віяло прохолодою небесних сфер і вилітали невагомі білі пір’їнки, вийшла жінка неймовірної, майже неземної вроди. Її вогненно-руде волосся сяяло, мов розплавлене золото, а світло-зелені очі випромінювали спокій. Над її головою тремтів ледь помітний золотистий німб, а за спиною, здіймаючи легкий вітерець, розкрилися величні білосніжні крила. 

Коли Меліса зробила свій перший крок босими ногами на м’яку пухку землю, вона здригнулася. Це було відчуття, якого вона не знала вічність. Дівчина глянула вниз: її бездоганно біла сукня ледь торкалася трави, а пальці ніг занурювалися в теплий, живий ґрунт. Вона завмерла, заплющила очі й глибоко вдихнула запахи хвої та вологої землі, дозволяючи своїм могутнім крилам розслаблено опуститися. Меліса мимоволі всміхнулася, і тихий, кришталевий сміх прокотився галявиною. Раптом вона відчула щось тепле біля своїх ніг. Це був кролик — попри страх, він не зміг встояти перед її світлом.

Меліса мимоволі всміхнулася, і тихий, кришталевий сміх прокотився галявиною. Раптом вона відчула щось тепле біля своїх ніг. Це був кролик — попри страх, він не зміг встояти перед її світломрушила в бік величного замку, що виднівся на обрії. З кожним кроком вона ставала все менш «небесною»: крила затремтіли й розтанули в повітрі, німб згас. Проте цього було замало. Вона знала, що місто, куди вона прямує, потопає у злиднях, і її витончений вигляд викличе надто багато питань. 

— Я налякала тебе, малий? — промовила вона низьким, лагідним голосом, нахиляючись до звірка.

Кролик обережно понюхав її пальці, а потім довірливо підставив вушка під її ладонь. Бачачи це, ліс почав оживати: один за одним звірі покидали свої схованки, наближаючись до небесної гості.

— Ти тут не самі, — Меліса ніжно гладила кожного, хто підходив, але раптом завмерла, згадавши про свою місію. — Пробачте мені, любі... я не можу залишитися тут з вами. На мене чекає дуже важливе завдання.

Вона востаннє потерла за вушком маленьке оленя, сумно всміхнулася і рушила в бік величного замку, що виднівся на обрії. З кожним кроком вона ставала все менш «небесною»: крила затремтіли й розтанули в повітрі, німб згас. Проте цього було замало. Вона знала, що місто, куди вона прямує, потопає у злиднях, і її витончений вигляд викличе надто багато питань.

Помітивши неподалік покинутий, напівзогнилий візок, Меліса кинулася до нього. Її руде волосся розвівалося на вітрі, а босі ноги впевнено місили землю. Вона схопилася за борт візка, від чого старе дерево жалібно заскрипіло, погрожуючи розвалитися. Накинувши каптур так, щоб тінь сховала її обличчя, Меліса востаннє озирнулася на ліс і рішуче попрямувала до воріт замку.

— Оце те, що треба, — підбадьорила вона себе, зазираючи всередину, де лежали брудні мішки та лахміття.

Меліса без вагань скинула свою небесну сукню, обмотуючи тіло грубим, колючим полотном. Вона стягнула талію залишками мотузки й критично оглянула себе. Тепер вона виглядала як звичайна дівчина з нижніх верств населення — бідна, втомлена, непомітна. З останніх клаптиків вона змайструвала плащ із каптуром, навмисне трохи порвавши краї, щоб надати їм ношеного вигляду. Накинувши каптур так, щоб тінь сховала її обличчя, Меліса востаннє озирнулася на ліс і рішуче попрямувала до воріт замку.

Коли Меліса наблизилася до фортеці, світ уже поринав у сутінки. Небо над Зейбетом розгорялося тривожними червоно-фіолетовими барвами, наче розлите вино або застигла кров. Дівчина мимоволі підвела очі: хмари набували химерних, ніколи не бачених форм, розтягуючись по небосхилу мазками невидимого пензля. Вона на мить завмерла, і в її душі прозвучало тихе, майже крамольне питання:

— Чи справді Небеса — мій єдиний дім? — прошепотіла вона, зачудована земною красою, що так швидко згасала.

Але краса миттєво зникла, варто було їй опустити погляд. Останні промені сонця кидали довгі, гострі тіні від мурів фортеці. Меліса підійшла до головних воріт і з подивом виявила, що вхід зяє пусткою — жодної варти, жодного лицаря. Це було не просто дивно, це було зловісно. Замок, серце королівства, стояв наче покинутий склеп.

Минаючи мури, вона помітила, що цемент на стиках давно осипався, оголюючи сірий камінь, а смолоскипи у кріпленнях вкрилися товстим шаром пилу й павутиння. Але справжній жах чекав на неї далі. Щойно вона ступила на вулиці самого міста, повітря вибило з її легень усе дихання.

В ніс ударив нестерпний сморід гниття — нестерпний, важкий запах розкладання тіл, людських і звіриних. Меліса похитнулася, відчуваючи, як підступає нудота. Місто, що колись мало бути живим і гамірним, тепер нагадувало братську могилу під відкритим небом. Почорнілі кістки валялися просто серед дороги, біля порогів будинків, де колись гралися діти.

Вона хотіла йти далі, але ноги відмовлялися слухатися. Дорога під її босими стопами більше не була м’якою чи теплою. Тепер вона відчувала щось слизьке, податливе й гниле. Здавалося, сама земля перетворилася на м’ясо, що розкладається. Меліса не наважувалася подивитися вниз, боячись побачити, на що саме вона ступає, тому тримала погляд перед собою.

Навколо не було нічого живого, лише тіні колишнього буття. Ось у брудній калюжі біліють ребра, ось напівголий старий із запалими очима мовчки чекає смерті, привалившись до стіни. Трохи далі діти, схожі на живих мерців, копирсаються в смітті тоненькими, як кісточки, ручками.

Але найстрашніше чекало попереду. Крізь розчинені двері однієї хатини Меліса побачила жінку. Мати стояла біля вогню, помішуючи щось у каструлі, а по її щоках беззвучно котилися сльози. Меліса затримала погляд, намагаючись зрозуміти причину такого відчаю, аж поки з киплячого бульйону не випливла маленька, тендітна стегнова кісточка дитини.