Розділ 1. Кривава корона

Колись, у золоту епоху Ральдзбурга, на північному заході країни процвітало величне королівство Зейбет. Попри те, що спочатку його володіння були скромними, з кожним роком кордони держави невпинно розширювалися, наче живий організм. Разом із землями зростала і кількість мешканців. Сюди стікалися люди з усіх куточків світу — ті, чиї рідні домівки були спопелені війнами або зруйновані лихом. Король Зейбета, наділений рідкісною мудрістю, не просто відчиняв брами перед знедоленими, а й щедро виділяв кошти на будівництво нових кварталів, даруючи кожному дах над головою та надію. У самому серці міста панував дивовижний спокій. Корінні мешканці, що виросли в цих стінах, приймали новоприбулих як рівних. У Зейбеті не було місця для ворожнечі чи дріб'язкових чвар; люди щиро вірили, що повага та єдність — це єдиний шлях до справжньої величі. Королівство розквітало, не знаючи, що над цим сонячним краєм уже згущуються перші сутінки.

Зейбет продовжував квітнути, доки стара епоха не обірвалася разом із останнім подихом старого монарха. На престол зійшов його єдиний спадкоємець — принц Вільям ІІ.

Зміни прийшли нечутно, як нічний туман. Лише через кілька днів після похорону юний король віддав свій перший дивний наказ: звести навколо столиці велетенський, похмурий паркан. Мешканці Зейбета лише здивовано перезиралися, не розуміючи, навіщо відгороджуватися від світу, який завжди був їм другом. Та це був лише початок. Невдовзі люди помітили, як з прилавків поступово, один за одним, почали зникати звичні продукти. Полиці магазинів порожніли, а ціни зростали, сіючи в серцях перші зерна тривоги. Останнім ударом став королівський указ: усім молодим чоловікам наказали з’явитися до замку на нібито звичайну співбесіду для державної служби. Проте надії на гарну роботу розвіялися швидше за ранкову росу. Жодних розмов чи відборів не було — щойно важкі брами замку зачинялися за добровольцями, вони автоматично ставали гвинтиками в безжальній воєнній машині короля. Вільям не шукав помічників, він збирав армію, не питаючи дозволу. Ще одним наказом короля, стало увірватися до будинків за стіною. Коли королівські посіпаки вдерлися до нижнього району, колишня слава Зейбета остаточно згасла. Навіть ті лицарі, які колись присягали на вірність мудрому королю та захищали слабких, миттєво перетворилися на безжальних катів та зрадників власного народу. Вони вривалися в убогі будинки, витягуючи за волосся молодих, переляканих дівчат. 

Бідні та беззахисні жінки відчайдушно намагалися уникнути кайданів, гвалтувань та ранньої смерті від рук тих, хто мав би їх оберігати. Умить ніжні дівчата ставали схожими на диких звірів, що боролися за своє життя до останнього подиху. Вони хапали все, що потрапляло під руку — кухонні ножі, важкі стільці, уламки посуду — аби тільки не дати себе зв’язати. Одна з дівчат навіть примудрилася прибити важким дубовим стільцем одного з нападників і спробувала втекти крізь розбите вікно, але в ту ж мить її грубо схопили інші лицарі, які стояли на чатах. Відчайдушний крик полонянок розітнув нічну тишу, але допомоги чекати було нізвідки.

Серед загального хаосу один із нападників схопив жінку, яка до останнього закривала собою маленьку дитину. Вона билася з відчаєм пораненої левиці, захищаючи єдине дороге, що в неї залишилося, але сили були нерівними. Удар прийшовся прямо в скроню — жінка важким снопом осіла на землю. Вона все ще дихала, але свідомість покинула її. Хлопчик, заціпенілий від жаху, кинувся до матері. Він смикав її за плечі, благав прокинутися, але вона не відповідала. Лицар, у чиєму серці не залишилося й краплі жалю, грубо відштовхнув малого чоботом і перекинув непритомну жінку через плече. Дитина, не тямлячи себе від люті, підхопилася й почала гатити кулачками по закованих у сталь ногах воїна. 

— Відпусти! Відпусти мою маму! — кричав він, захлинаючись сльозами, не зважаючи на те, що кожен удар об залізо завдавав йому болю.

Лицар зупинився. Він повільно повернув голову, і на його обличчі проступила зухвала, крива посмішка. Чоловік перехопив жінку зручніше, наче це була не людина, а щойно впольована туша звіра, і присів перед хлопчиком, зазираючи йому в очі.

— А ти сміливий, як на таку дрібноту, — процідив він, і в його погляді промайнула холодна зверхність. — Але слухай уважно, малий: ти не врятуєш її, як би не старався. Проти волі короля не підеш. Ти або підкоришся, або здохнеш у цьому багні. Запам’ятай це на все життя.

Лицар важко підвівся, розвернувся й попрямував до запряженого кіньми дерев’яного воза. Там, за залізними ґратами, уже сиділи інші жінки; дехто з них ще намагався розбити дерево в кров, б’ючись за свою свободу, але віз неминуче рушив у бік замку. Хлопчик заціпеніло дивився вслід, і світ у його очах змінився назавжди. Те, що раніше здавалося порядком, перетворилося на криваве безладдя, просякнуте болем і жорстокістю. У повітрі зависло липке, нудотне відчуття, ніби хтось невидимий стоїть поруч і несамовито втішається цією агонією. І справді — у тінях за рогом уже давно затаївся той, хто з кожним криком ставав сильнішим, смакуючи кожну краплю пролитої крові. Малий залишився стояти посеред розгромленої вулиці. Він знав гірку правду цих земель: дитина без захисту батьків — це мертва дитина. Повільно піднявши голову, він подивився на важке, свинцеве небо. Здавалося, хмари набрякли не водою, а тією самою кров’ю, що пролилася сьогодні, і ось-от обрушаться на місто червоною зливою.

— Сьогодні... боги злі, — ледь чутно прошепотів хлопчик, і його слова розчинилися в холодному вітрі.

Різкий свист вуздечки розітнув повітря, і вози, вщерть наповнені непритомними жінками, важко рушили в бік замкової гори. Хлопчик смикнувся було бігти слідом, але невидима стіна страху та безсилля прикувала його до місця. Він стояв і дивився, як єдину рідну людину везуть у темряву, з якої не повертаються. Зрозумівши, що зараз він — лише мішень, малий розвернувся і розчинився в затінках понівечених вулиць, поки солдати не згадали про нього. Тим часом до головної брами замку один за одним заїжджали візки з «живим вантажем». Лицарі без жодного слова затягли полонянок до палацу. Коли жінки почали приходити до тями, перед їхніми очима постало видовище, що мало б захоплювати, але тепер викликало лише нудоту. Це була неозора, велична зала: стіни, оздоблені найтоншим різьбленням, вишукані інкрустації золотом, що грали у світлі смолоскипів, та полотна великих митців, які дивилися на них із німою байдужістю. А в самому центрі цього золотого спокою височів королівський трон.