Дорога в небо

Дорога в небо

(оповідання)

Існує одна давня легенда. Закохався простий юнак на ім’я Прут в молоду чарівну дівчину Говерлу, яка була дочкою гірського царя. І тому вона просто не мала права любити звичайного хлопця. Та юні серця знехтували всіма законами і продовжували кохати. Дізнавшись про це, розгніваний батько сховав доньку. Ранком прокинулися люди й побачили нову вершину, вкриту снігом. Довго шукав Прут Говерлу. Аж раптом зустрів старого діда. Той сказав йому: «Йди на засніжену вершину. Якщо встигнеш до світанку, то стане вона знову твоєю коханою». І Прут пішов. Продираючись крізь хащі, збивав ноги до крові об гостре хитке каміння. Та, незважаючи на біль і втому, впевнено продовжував всій шлях. От уже і сонце сходило, а Прут не встигав зійти на вершину. Тоді сів він під ялину й гірко заплакав. З того місця потекла вниз річка, яку назвали Прут, на честь хлопця. А гору із засніженою вершиною – Говерлою. Відтоді закохані завжди поруч, хоч і не можуть перетнутися.

Сучасні очевидці розповідають, що час від часу зустрічають у Карпатах юнака, який подорожує постійно сам, а за описом зовнішності схожий на Прута. Можливо, це тільки збіг. А, можливо, і ні…

***

Як же довго я про це мріяла! Піднятися на вершину найвищої в Україні гори Говерли, опинитися поміж хмар, обійнятися з вітром та відчути себе нарешті по-справжньому вільною від всіх земних турбот та негараздів. А вони важким каменем згинали мене до землі останній десяток років...

О, які ж це відчуття! Скоріше б побачити на власні очі неземну красу, про яку часто розповідали щасливчики-очевидці, яку возвеличували письменники в своїх книгах та яку вдало зафіксували на своїх фото гордовиті власники світлин. У такому передчутті життя я з ледь відчутним хвилюванням збиралася в дорогу. Ні, моє хвилювання не було наслідком побоювань, що все виявиться не так надзвичайно і неперевершено, як собі уявляла. Я твердо вірила, що насправді все буде значно яскравіше, адже природа приховує мільйони цікавих загадок та живих картинок. Але все таки щось змушувало мене тремтіти всередині.

Одягаючи важелезний рюкзак на тендітні плечі, розуміла, що легко точно не буде, але чим важче і складніше, тим приємніше отримувати задоволення від радісно пережитих моментів подорожі…

***

- «Ворохта». Ваша зупинка, – промовив провідник і, посміхаючись, додав, – Гарної подорожі!

На пероні чекали таксисти, і за символічну плату один з них погодився підвезти мене до підніжжя Говерли. Ці сміхотливі двадцять кілометрів ми їхали довго, майже годину. Який же нікудишній шлях до пропускного пункту – встигло всю душу витрясти! Я й не помітила незрівнянної краси Західної України. І лишень коли вийшла з машини та розрахувалася, поглянула довкола… Серце зупинилося, і всі неприємності, кажучи словами бабусі, «як корова язиком злизала». Подих захоплювали чарівні пейзажі: стрункі смереки, що обіймали віттям небо; голі скелі – одинокі шпиці, що зажурилися від самотності, і річка – бурхлива, норовлива красуня, яка полірувала своєю кришталевою красою навіть найгостріше гірське каміння.

- Я йду! – промовивши в бік Говерли і поправивши лямки рюкзака, відправилася в дорогу на зустріч довгоочікуваній мрії.

Невеличка стежина починалася посеред лісу від туристичної бази «Заросляк». Приємно здивувало, що скрізь були вказівники: таблички на деревах, надписи на камінні. Чесно кажучи, якщо бути уважним, то, щоб заблукати, ще потрібно гарненько постаратися! Це добре, мої побоювання з цього приводу не справдилися. І гід є зовсім необов’язковим. Тут пропонували сходження на Говерлу (що в перекладі з мадярської означає «сніжна гора») двома маршрутами: синім – більш крутим, його довжина  становить майже чотири кілометри, та зеленим – довшим, але пологішим, протяжністю чотири кілометри і триста метрів. Там ще були вказівники, але вже до інших краєвидів.

Оскільки я початківець у цій справі, то вирішила обрати легший шлях. Моєю супутницею була невеличка гірська ріка, яка ввесь час щось бубоніла і бубоніла собі під носа. Стежина уся була пронизана міцним корінням дерев, низи яких суцільно вкриті густим мохом. Тиша і спокій, те, чого останнім часом мені так бракувало. Час від часу дорогу пересікали струмочки, що якнайшвидше поспішали потрапити до моєї стрімкої супутниці. Я йшла, не поспішаючи, з розумінням того, що надміру навантаженому, неосвіченому путівнику можна досить таки швидко вичерпати всі сили або пошкодити ногу, а до кінцевого пункту так і не дійти. Та і навіщо поспішати, якщо можна, мандруючи, насолоджуватися неземною красою. На моєму шляху траплялися примітивні лавки з повалених дерев, на одну з яких я на хвильку і присіла, щоб перевести дихання.

- Привіт! Як ся маєш? – заговорив до мене юнак, який проходив повз.

- Дякую, все гаразд, – відповіла я.

Хлопець зупинився і присів поруч.

- Тендітна дівчина, одна, у горах? Плечі відкриті. Гарячі промені та нестерпний вітер нікого не пошкодують. Взуття зовсім непридатне для таких мандрів. Цікаво, про що ти думала, коли збиралася?…

- Знаєш,… Я вже якось сама розберуся, у що саме одягатися і взуватися. І, взагалі, я не маю звички розмовляти з незнайомцями! – різко піднявшись, продовжила свій шлях.

Через годину лісиста частина гори закінчилась. Необхідно було гарненько відпочити та набратися сил. Під вагою рюкзака ноги відмовлялись йти. Поглянула довкола – моєму зору відкрилася уся краса незрівнянних Карпат! Від побаченого перехопило подих. Серце билось все сильніше і сильніше. Його ритм прискорювався з кожною секундою мого споглядання. Усе ніби нереальне. Височезні смереки, які зустріли мене на початку подорожі, тепер здавалися звичайнісінькою травою. Довкола гори, зовсім не схожі одна на одну. Чубаті чи голі, гостроносі чи окреслені гладесенькими лініями… А ось дивакуваті різьблені скелі... Вдихнувши на повні груди таке унікально-чисте повітря, я закрила очі і розтягнулася на траві, вбираючи в себе всю силу і міць первозданної  природи.