Дорога

Електричка їхала неспішно. Сонце де-не-де поблискувало в вікнах.

Катруся сиділа біля вікна і рухала телефоном. Телефон відбивав промінчики сонця і запускав зайчика прямо Тимофію в лице.

- Ну доооосить, припини, молив її Тимко.

- Не припиню, поки не приділиш мені трохи уваги. Сидиш в все в телефоні, як зомбі, жалілась Катруся і продовжувала кидати "зайчиків".

Ще трохи і вони б запізнились. Запізнились не через таксі, не через Віскаріка, якого забули в таксі (спочатку) і навіть не через сльози Катрусі по картинах, які лежали, забуті всіма, вдома. Ні. Тимофій отримав повідомлення по роботі і пропав на десяток-другий хвилин. Мало того, він йшов і відписував находу. Довідписувався до того, що вони вийшли не на свій перон. А далі вони вже бігли. Цокіт босоніжок, звук коліщат валізки, крики. На лавці електрички сиділи троє. Він, вона і кіт Віскарік.

За це Катруся була зла на Тимофія і мучила його пів дороги. Далі він її поцілував і обіцяв їй найбільшу шоколадку, яку тільки знайде в магазині і також те, шо більше не буде відписувати по роботі - до кінця відпустки.

Так минула дорога. Стук коліс вагону. Прекрасний запах електрички додавав бадьорості духу і змушував постійно думати - ну коли вже ми приїдемо...

І от довгоочікуваний момент. 

Приїхали...

- Наче сто років тут не був, сказав Тимко і зліз з вагону, разом із валізкою.

Він подав руку Катрусі, яка зіскочила і ледве втримала в руках переноску з котом Віскаріком. Який по-котячому огризався на такі зміни і вже з нетерпінням чекав, коли його погодують.

- А як ми маємо доїхати в село? Поцікавилась Катруся.

- Зараз все буде, я зроблю один дзвінок і лімузин кохання примчить за нами, відповів Тимко і зателефонував до батька.

- Тату, ми приїхали, коли встигли? Та тільки що, ТАК! Їдь зустрічай!