Вокзал

Машина неспішно їхала дорогою, до залізничного вокзалу. Кіт Віскарік потягувався в переносці для котів і невдоволено помуркував на кожній ямі. Їхати було недалеко, але дорога була жахливою. Кожного року добросовісні працівники автодору "на совість" латали дорожнє полотно, як могли. Але бісів дощ, був невмолимим, він вперто йшов кожної осені багато днів підряд. І вже за декілька днів, максимум тиждень - ями поблискували своїм неймовірним шармом біля "латок". То була війна не на життя, а на смерть. Тому автодор, не жаліючи коштів і працівників - кожного року засипав ті ями відходами у надії, що дощу і снігу цього року - не буде. Напевно в них поганий Гідрометцентр. Так от, кіт Віскарік, на своїй, котячій - полоскав той автодор, як міг. Це ж треба так знущатись, над котиком. Катруся і Тимофій погойдувались на ямах і слухали музику. Слава технологічному процесу, більше не потрібно обмотуватись метрами шнурків та дротів і тепер є безпровідні навушники. Тимофій обирав їх з любов'ю і прискіпливістю майстра над годинниками. Обравши, замовив і не пожалкував.

То був вогненний вогонь у світ музики. Цим подружжя і займалось усю дорогу. Слухало музику, заспокоювало кота і відповідало на безглузді питання таксиста, які він запитував від того, що йому було скучно.

Так минуло 30 хвилин поїздки.

І ось, старий добрий звук - ТУ-ДУ

..оїзд..прибув..є..на..5..кол...ю

• Тимко, то ж наш - вигукнула Катруся і вилетіла з машини.

Тимофій, як джентльмен вичекав секунду, вийшов, спіймав дружину і тихо сказав: 

• Не переживай, я взяв квитки не на поїзд, а на електричку.

А Катруся в сльози…