Скло

Життя складне. Життя неймовірно складне.

Зранку прокидаєшся, робиш свої рутинні речі й навіть не переймаєшся тим, яким буде цей день. Наступний. І ще один.

Вмикаєш кавову машину, слухаєш, як вона перемелює зерна — мовби шепоче щось обов'язкове, байдужо-бюрократичне.

— Який сьогодні день? — питаєш себе. — Гадаю, буде дощ.

Спустошений ранковий супермаркет. Початок мого робочого дня.

Кілька працівників уже розкладають товар. У повітрі — суміш запахів гнилого м'яса, овочів і свіжоспеченого хліба. Це бадьорить сильніше, ніж кава.

Намагаюся якнайшвидше прошмигнути в роздягальню, але від цього не легше.

Обісцяні туалети з учора так і не вимили. Усі ці ранкові аромати налаштовують лише на одне — чекати кінця зміни.

Йду у свій відділ, робити те, що й учора. Увесь день — мов один довгий повтор попереднього.

Час спресувався в одну суцільну зміну.

Робоча рутина. Порожнє очікування. Ті самі рухи, ті самі люди, ті самі думки.

Вечір. Мряка. На автобусній зупинці горить лише один ліхтар.

У чоботах стільки води, що вже й не ясно — чи є ті чоботи, чи я йду босоніж по калюжах.

Відчуття, наче між пальцями просочується розмоклий картон.

Щось чужорідне, неприємне, але вже не дивує.

Зупинку освітлює лише цей один ліхтар — і добре, що хоч він є.

Невеличке мерехтливе світло надії у безмежній пітьмі.

Я сідаю на лавку. Натягую капюшон.

Навпроти, за скляною стінкою, помічаю незнайомця. Він стоїть, схиливши голову, мов тінь — промоклий до нитки.

Раптом з дороги пролітає машина й хвилею з калюжі накриває його з голови до п’ят.

Він зривається на крик. Голосно. Гостро. Роздратовано.

А потім — стихає.

Стоїть мовчки. Не витирається. Не йде. Не обурюється.

Весь мокрий, з плечей стікає вода. Прийняв усе, як є. Не пручається. Лише похилив голову й щось собі бурмоче.

Один.

Такий самий, як і я.

Дивлюсь на нього через скло.

А може, він — моє відображення?

Можливо, це я?

Чи просто відлуння мого минулого?

Автобус виринає з мряки, гуде, зупиняється. Вода стікає з волосся, капає з капюшона. Водій зиркає — мокрий, мовляв. Але хай засуне свої коментарі куди глибше. Я плачу за проїзд. Я маю право.

Сідаю біля заднього колеса — там зручно ставити ноги.

Каплі б’ють по вікну. Монотонно. Немов серцебиття когось, хто вже давно втомився жити.

Знову дивлюся у скло. 

На зупинці нікого.

Можливо з'їхав з глузду від сірості будення.

Лише моє відображення в автобусному вікні.

— Що я тут роблю? Куди я рухаюсь?..

Не в автобусі. Взагалі.

Може, завтра я з кимось зустрінусь. Прогуляюсь.

А потім — знову сам. Біля ноутбука. З пивом у руці. З тишею на плечах.

Куди котиться моє життя?..