Дорога небуття

"Я прокинувся не там", — це була перша думка, яка прийшла до мене, ще до того, як я розплющив очі. Не «я сплю», не «котра година», не «чому так холодно», а саме: я прокинувся не там. Я ще не знав, де саме мав бути, але був певен, що місце під моїм тілом не належало мені.

Я розплющив очі. Спочатку я побачив сіре. Не стіну. Не небо. Не підлогу. Просто сіре. Воно було всюди — переді мною, над головою, під ногами, навіть у повітрі. Туман стояв так густо, що здавався не повітрям, а матерією. Я міг дивитися на нього й майже уявляти, що якби простягнув руку, то торкнувся б холодної поверхні.

Я підвівся. Підошви торкнулися асфальту. Я озирнувся. Переді мною стояв мій під’їзд. Принаймні, він був схожий на мій. Ті самі два поверхи над входом, той самий навіс, ті самі вузькі вікна на сходовій клітці. Але фарба на стінах тут була потерта, наче будинок простояв ще років тридцять після того, як я його востаннє бачив. На бетоні проступали темні плями вологи. Ліхтар над дверима висів криво.

Я провів долонею по кишенях. Ключі були. Гаманець був. Блокнот теж. Я видихнув.

— Добре, — сказав я.

Мій голос прозвучав дивно. Не тихо. Не гучно. Просто так, ніби він не хотів залишатися поруч зі мною. Слова пішли вперед і зникли в тумані. Я почекав. Відповіді не було. Тоді десь далеко гавкнув собака. Я завмер. Гавкіт повторився. І тільки тоді я зрозумів, що він звучить неправильно.

Я не чув собаку. Я чув пам’ять про собаку. Це важко пояснити тому, хто ніколи такого не чув. У гавкоті не було тварини. Не було живого горла, шерсті, лап, дихання. Там залишився тільки відбиток звуку, який колись належав собаці.

Я подивився праворуч. І побачив дорогу. Вона починалася біля самого під’їзду. Асфальтована, абсолютно рівна, без ям, тріщин чи калюж. Вона тяглася прямо в туман. Я не бачив, де вона закінчується. Не бачив навіть, де вона починається. Вона просто була.

Я підійшов ближче. На ній не було розмітки. Ні машин. Ні людей. Ні дерев. Ні будинків. Тільки асфальт і туман.

— Цього тут немає, — прошепотів я.

І саме тоді побачив першу річ. Біля самого краю дороги лежав старий ключ. Він був іржавий, із маленькою металевою биркою. Я нахилився й підняв його.

На бирці було написано одне слово: «ВХІД». Я покрутив ключ у пальцях. Під ним лежала мокра рукавиця. Дитяча чи доросла — визначити було неможливо. Вона була стара, промокла наскрізь і втратила колір.

Трохи далі лежав клаптик паперу. Я підняв його. Почерк був чужий. Нерівний, дрібний, наче людина писала, озираючись. На папері було лише кілька слів: «Не йди далі, доки пам’ятаєш своє ім’я». Я перечитав. Потім ще раз.

— Що це означає? — спитав я самого себе.

Туман мовчав. Я засунув папір у блокнот. І саме в ту мить уперше подумав, що, можливо, сплю. Мені стало легше від цієї думки.

Сон. Звичайний дурний сон. Я ущипнув себе. Боляче.

— Прекрасно, — сказав я. — Дуже переконливо.

Я озирнувся на будинок. Вікна були темні. Тоді я побачив двох старих чоловіків. Вони стояли приблизно за двадцять метрів від мене. Я не почув їхніх кроків.

Один був високий і худий, у довгому темному пальті, яке висіло на ньому, мов чуже. На голові він мав старий капелюх із широкими полями. Обличчя було вузьке, зморшкувате, з гострим носом і білими бровами.

Другий був нижчий, кремезний, у товстому коричневому пальті. Він тримав руки за спиною й постійно примружувався, ніби намагався розгледіти щось за моєю спиною.

Вони сперечалися.

— До базару, — сказав високий.

— До лікарні, — заперечив кремезний.

— Базару вже немає.

— Лікарні теж.

— Тоді навіщо ти туди ведеш?

— А куди ти ведеш?

Високий чоловік замовк. Потім вони обоє подивилися на мене. Я відчув незрозумілу незручність.

— Добрий день, — сказав я.

Кремезний усміхнувся.

— День? — Він подивився в туман. — Ти впевнений?

Я нічого не відповів. Високий підійшов ближче.

— Письменник? — спитав він.

— Звідки ви знаєте?

— Блокнот.

Я опустив очі.

— Я просто записую деякі речі, — відповів я високому.

— Отже, письменник, — сказав він.

— Не обов’язково.

— Усі письменники так кажуть, коли їм страшно.

Кремезний тихо хмикнув.

Я подивився на них уважніше. Обидва були мені знайомі. Не особисто. Але їхні обличчя нагадували людей, яких я бачив у своєму дворі. Наче вони колись жили неподалік, тільки тепер стали старшими, ніж мали право бути.

— Ви тут живете? — запитав я.

— Раніше, — відповіли вони.

— А тепер?

Кремезний подивився на дорогу і сказав:

— Тепер ідемо.

— Куди? — я розтягнув руки в бік.

— Хто знає.

— То навіщо йти?

Старий засміявся, але не весело.

— Оце й є найгірше питання.

Я відчув холод у пальцях.

— Що це за дорога? — вирішив я запитати.

Високий чоловік зняв капелюха й обережно витер його рукавом.

— Ти знаєш.

— Ні.

— Знаєш.

— Я вперше її бачу.

— Саме тому.

Я вже хотів відійти від них, але кремезний сказав:

— Не поспішай.

Я зупинився і трохи сердито спитав:

— Чому?

— Бо дорога любить тих, хто поспішає.

— Це якась загадка?

— Ні. Це правило.

Високий чоловік подивився на мене.

— Ти заснув?

Я мовчав.

— За столом? — уточнив він.

Мене пробрало холодом.

— Звідки ви знаєте?

— Чай?

Я машинально торкнувся губ. Я пам’ятав чашку. Пам’ятав вікно. Пам’ятав тишу. А потім… Нічого.

— Я сидів біля вікна, — сказав я.

— Далі?

Я заплющив очі.

— Читав.

— Що?

Я відкрив очі.

— Не пам’ятаю.

Двоє старих переглянулися.

— Почалося, — сказав кремезний.

— Що почалося?

— Вона взяла перше.

— Хто?

— Дорога.

Я подивився під ноги і спитав:

— Що вона взяла?

— Дрібницю, — відповів кремезний.

— Яку?

Високий чоловік підняв палець.

— Ти вже не пам’ятаєш, який чай пив.