Дорога на ярмарок

Осінь видалась непривітно холодною та сірою. Нестримний вітер зривав з дерев-велетів останнє пожовкле листя й розмішував його з безбарвною купою гнилля під ногами. Небо вже кілька тижнів знаходилось в полоні важких насуплених хмар і постійно скиглило, заливаючи землю важкими краплями дощу. Вода перетворила тонку звивисту стежину між дерев у липку сіро-жовту багнюку, і двом подорожнім кожен крок вартував значних зусиль. Проте, молодший з них, Кирило, на це майже не зважав. Йому нещодавно виповнилось дев’ять і нестримна жага пригод тягнула його вперед незримою мотузкою, наче він ризикував пропустити щось нове і цікаве, якщо на мить дозволить собі забаритися. Час від часу сковзаючи по мокрій землі, хлопець і не думав дивитись під ноги. Попри дощ він вертів головою, розглядав дерева, слідкував за неспокійними пташками, які шмигали з гілки на гілку, вслухався в шепіт дощу й шум річки, що протікала десь поряд. Старший брат вперше погодився взяти його з собою на ярмарок, тому ні холодний вітер, ні важкі кроки не могли зіпсувати його настрою.

Ледь встигаючи за хлопцем, стежкою йшов Олексій, високий шістнадцятирічний хлопець. Гомін пташок та голі мокрі дерева його вже мало цікавили, і він намагався сховати обличчя під відлогою, щоб захиститись від пронизливого осіннього вітру, але при цьому не випустити з поля зору свого молодшого брата. За собою Олексій вів коня, нав’юченого усіляким скарбом для ярмарку. Кінь інколи невдоволено фиркав, і хлопцю доводилось смикати його за повід, щоб той не збавляв кроку. «Нумо, Сивий! Швидше!» – роздратовано шепотів юнак, намагаючись не випускати з-перед очей молодшого, який навпаки, постійно поспішав вперед.

Через щільні могутні хмари було важко відслідкувати рух сонця. Дощ сповільнював подорожніх, і лише коли почало смеркати, Олексій зрозумів, що вони можуть не встигнути до ночі дістатись пристанища, а лишатись на ночівлю в лісі було небезпечно. Хлопець довго міркував, як йому вчинити, аж поки на його очі не натрапила тонка просіка зліва, якою ледве міг протиснутись кінь.

– Кирило! – гукнув він малого. – Стій!

– Що сталось, братику? – нашорошився хлопчак.

– Починає вечоріти. Ми трохи скоротимо путь.

Олексій вказав рукою на просіку. Малий обережно заглянув у темряву між дерев, наче звідти будь-якої миті могло вискочити що-небудь велике і страшне.

– Ти певен, що це коротший шлях?

– Я вже ходив ним кілька разів, і все було… – старший мимоволі ковтнув слину, наче в роті вмить стало сухо, – все було добре. Як бачиш, я живий і здоровий.

Олексій зобразив щось схоже на легку посмішку. Йому було важко всміхатись через дощ, холод і жахливу втому. А ще він знав, що ніколи в житті не наважився б пройти просікою, якби ніч не наближалась так стрімко. «Потрібно дістатись притулку, – шепотів голос в його голові, – потрібно будь-що дістатись притулку».

На щастя, Кирило був надто малий, щоб зрозуміти, що за легкою посмішкою, як за маскою, ховався страх. Сивий знову невдоволено фиркнув, коли Олексій потягнув його вбік, проте варто було копитом стати не на рідку багнюку, а на доволі тверду землю, яку тримали вкупі трава та опале листя, як його настрій одразу ж змінився. Тепер старший хлопець йшов попереду, а молодший намагався за ним встигнути. І чим темніше ставало навкруги, тим швидше мчав Олексій в надії обігнати ніч.

– Незабаром буде дерев’яний місток, – підбадьорив він малого, проте спіймав себе на думці, що сказав це радше для себе. – І ще трохи за ним – сторожка. Там можна перечекати ніч! А поки нумо, хутчіш!

Кирило ледве встигав за своїм братом. Пальці на його ногах постійно чіплялись за коріння й камінці, а гомілки наче палали вогнем. Він неймовірно стомився і вперше за все час подумав, що краще було б залишитись вдома. Але тепер дороги назад не було. Від безвиході хотілось плакати, навіть дужче, ніж від болю чи холоду.

– Ще трохи, – не припиняв заспокоювати обох Олексій. – Знову чути воду, отже, ми підходимо до річки. А там і до містка недалеко!

Тим часом сутінки повністю огорнули ліс і занурили його у мерзлякуватий полон осінньої ночі. Дерева перестали бути деревами. Тепер це моторошні безмовні велети, які несамовито тягнуть догори свої довгі криві пальці в надії порвати на шмаття залишки неба. Птахи тепер не птахи, а містичні створіння, що ховаються в темряві та насилають божевілля на кожного, хто почує їх спів. Навіть земля перетворилась з надійної опори на слизьку подушку з гнилого листя і чорної трави, яка лиш очікує, що хтось оступиться й потрапить в її полон.

– Ось він! – раптовий крик Олексія перетворився на промінь світла, що вирвав хлопців з полону мороку. – Я бачу міст!

Кирило уважно поглянув туди, куди вказував його брат, але нічого не помітив. Він навіть підстрибнув, аби зазирнути між гілками, проте за ними була лиш темрява. Старший брат смикнув за повід та повів коня між деревами. Менший дременув за ним і одразу ж занурився у непроглядні хащі. Мокрі дерева боляче шкрябали обличчя та руки, а гостре коріння та гілля впиналося в ноги. На щастя, неподалік від того місця, де хлопчаки зійшли з просіки, дійсно протікала річка, і Кирило не встиг випустити брата з поля зору. За мить вони вже стояли коло крутого обриву, через який простягнув свої дерев’яні плечі невеликий місток. По іншу сторону, де продовжувався ліс, брати помітили слабкий мерехтливий вогник. «Може то й не світло сторожки, – подумав Олексій, – але принаймні там хтось є! І цей хтось неодмінно виведе нас до тепла і крову!»