4

Міс Л. Бергер

5 Третя Авеню

Нью-Йорк

США

Дорога Л. !

            Здається, я підхопила застуду. Все почалося після нашого походу у гори. Ми зібрали трохи провізії, дещо зі спорядження та пухові спальні мішки, не плануючи затримуватися більше, ніж на одну добу. Ми піднялися на досить-таки значну висоту (о, це був аж ніяк не Монблан, а якась невідома гора, яка не має навіть власного імені) і відчули всі принади похідного життя, вночі змерзнувши настільки, що я дивуюся, як мої задубілі ноги не переломилися об каміння, коли ми спускалися униз. Слово честі, я не очікувала, що влітку тут може бути так холодно, і готова визнати першу спробу підкорення Альп невдалою. Запевнивши себе, що це тільки початок блискучого сходження, я скотилася в долину, як снігова куля, з посинілим обличчям. Ще з вечора я відчувала легке запаморочення, а вранці – головний біль.

            Віктор спустився на сніданок один, наполігши, щоб я залишилася в ліжку. І цього разу я виявилася покірнішою за гаремну одаліску. Мені принесли гарячий курячий суп і, скориставшись нагодою, я від нудьги зробила те, чого не робила раніше, а саме – заговорила з покоївкою. Я вже згадувала, що всі вони тут такі мовчазні, що не подають голосу без крайньої потреби. Але варто їй було це зробити, як я відразу ж впізнала співрозмовницю:

            – Вам потрібно ще щось?

            – Хіба що дещицю гарного настрою, – усміхнулася я. – Бачте, в дитинстві я відрізнялася відмінним здоров’ям. Але дуже любила хворіти. Вам це здається дивним?

            – Трохи.

            – А я просто любила бути в центрі уваги, коли всі домашні метушаться навколо, поправляючи то подушку, то ковдру. Любила запах чистої білизни, яка пахла лавандою, добре провітреної кімнати, коли вогкість в’їдалася в меблі, і дерево набувало ні з чим не зрівнянного аромату. Щочверть години мене просили показати язик. Фройляйн Леманн, вам доводилося колись засинати за ввімкненої електричної лампи? Ні? Мені це дозволяли тільки тоді, коли я хворіла. Я завжди була схильна до чудацтв..., – і в не менш довірчій манері поцікавилася: – Як вас звуть?

            – Каролін.

            – Ваша сім’я живе у Бергдорфі?

            – Ні. Я народилася у Гріндельвальді.

            – Давно ви тут працюєте?

            – Близько десяти років.

            – У вас є син?

            При згадці про хлопчика вона зашарілася і майже одразу ж зблідла.

            – Іноді я чую дитячі кроки в коридорі…, – пояснила я, і, мабуть, дарма, оскільки фройляйн Леманн стала білішою за крейду. – Але ви не переймайтеся, – поспішила запевнити її я. – Зважаючи на ваше залежне становище, я нічого не скажу про це фрау Кох. Ви зробите мені ласку? – попросила я, коли вона трохи заспокоїлася.

            – Так, звичайно.

            – Скажіть, як його звуть? Вашого хлопчика?

            – Корнеліс. Його звуть Корнеліс, – знову червоніючи, промовила жінка.

            – Ви не могли б передати йому, що мені буде приємно потеревенити з ним якось на дозвіллі? Раніше він тікав так швидко, що я не встигала й слова сказати.

            –  Я перекажу йому. Дякую вам, – стримано усміхнулася вона, але не пішла.

            –  Ви хочете мене про щось запитати? –  здогадалася я. – Розпитуйте про що завгодно.

            Але вона чомусь зволікала.

            –  Якщо у вас є речі, які ви цінуєте, прошу вас, ніколи не залишайте їх без нагляду.

            –  Я обов’язково дослухаюсь до вашої поради, фройляйн Леманн, –  пообіцяла я. –  Щиро кажучи, я ніколи не беру в подорож нічого цінного. Та й те, що було, здається, розтягли птахи.

            На цьому наша розмова закінчилася.

            Як бачиш, я почала обростати зв’язками, необхідними у будь-якому новому місці.

           P.S. Мої справи йдуть, здається, не так блискуче, як очікувалося. Звичайна застуда виявилася не менш упертою, ніж я сама, і ніяк не хоче поступитися тому душевному підйому, який я відчуваю, плануючи повторити спробу скелелазіння, цього разу зустрівши всі випробування з гордо піднятою головою. Висока температура змінюється тривалим занепадом сил, і так день у день. Вночі я кидаюся в лихоманці, а під ранок засинаю блаженним сном праведника. Іноді крізь тонку завісу марення я бачу незвичайні речі, які, певно,  не можуть бути нічим іншим, як сном. Зрештою, моя уява настільки розігралася, що явила дещо дуже дивне.

            Ось послухай. Я лежала в ліжку, і мені здавалося, що я не сплю (таке часто буває саме уві сні) Раптом з величезного дзеркала  вийшли одразу кілька дівчат. Це були ті самі покоївки, які зазвичай прибирали в моїй кімнаті та накривали на стіл. Вони рухалися абсолютно безшумно, як це тут заведено, але цього разу відсутність найменшого звуку була цілком виправдана. У них не було ніг! Вони вільно ширяли по кімнаті, змітаючи з полиць і стін пил і вправно орудуючи мітелками. Іноді якась із них кидала в мій бік повний жалю погляд, ніби дивилася не на хвору, а на вмираючу.

            Дякувати Богу, я була надто слабка, щоб заговорити або хоча б поворухнутися, інакше призвичаїлася б розмовляти уві сні. Всі ці химерні фантазії мене анітрохи не налякали,  будучи по-своєму милими.

            Я розповіла про це Віктору, і він сміявся до сліз. Насправді він ще така дитина!

Твоя не скорена ані хворобою, ані нудьгою Ф.