3

Міс Л. Бергер

5 Третя Авеню

Нью-Йорк

США

Дорога Л. !

            Я б нарікала на те, що в бочці меду раптом затесалася скромна ложка дьогтю, якби мені так не обридло солодке. Я навіть рада цій несподіваній  події, що скрасила тутешню пасторальну ідилію, тому опишу її у всіх подробицях.

            Незважаючи на середину літа, після триденних дощів холод настав пронизливий. Не далі, як учора я повернулася до кімнати після сніданку, щоб узяти рукавички перед традиційною ранковою прогулянкою. Віктор залишився внизу, коли я піднялася нагору. Ще повертаючи ключ у замковій щілині, я почула за дверима незвичний шум і поспішила увійти.

            Тільки уяви: вікно розбите, а по кімнаті ширяє з десяток чорних ворон! Вони точно не очікували моєї появи, бо жахливо переполошилися і видавали гучне, хрипке каркання. Замкнене в чотирьох стінах, воно було особливо огидним, а  пташині горлянки нагадували знамениті єрихонські труби. Ці птахи були обурені моїм безцеремонним вторгненням анітрохи не менше за мене саму. Ворони так низько пролітали над головою, що обдавали обличчя вітром і торкалися волосся, висмикуючи окремі пасма.

            На щастя, моя розгубленість не тривала більше хвилини, і я замахала на них руками, голосно кричачи: «Киш!». Кількох мені вдалося потіснити до вікна, і вони вилетіли геть, кришачи скло і розсипаючи уламки. Інші ж продовжували носитися по кімнаті, не бажаючи забиратися геть.

            Що тут почалося! Птахи врізалися в стіни, заплутувалися в фіранках, скидали на підлогу все, що траплялося на їхньому шляху, і кричали так, ніби їх живцем кидали в бульйон. Перегони не на життя, а на смерть! Вони зовсім мене виснажили, і, зрештою, я впала в крісло, регочучи від душі! А вони – будь покійна! – розсілися навпроти на спинці ліжка і позирали на мене з непідробним подивом. Мені й досі невтямки, що їх здивувало більше: мій сміх чи моє нахабство?

            Саме в цей момент у кімнату вбіг Віктор у супроводі фрау Кох та кількох покоївок. Побачивши, що до противника прибуло несподіване підкріплення, птахи усе ж вирішили залишити поле бою і ретирувалися.

            Здається, тільки тоді я трохи прийшла до тями і роззирнулася. У кімнаті панував неймовірний хаос: усе вкрите пташиним послідом.  Тут і там  біліли огидні  плями.  Віктор ніжно стискав мою руку, а дівчата у білих формених чепцях та фартухах не рухалися з місця, чекаючи наказів. Фрау Кох ледве стримувала досаду.

            – Яка прикра подія, – опанувавши себе, нарешті вимовила вона. – Прошу прийняти мої щирі вибачення та запевнення у тому, що більше таке не повториться.

            – Що за дурниці! – заперечила я. – Мені давно не було так весело!

            Здавалося, на цьому інцидент вичерпався.

            Повернувшись із прогулянки, ми знайшли нашу кімнату прибраною та вичищеною до блиску, а вікно відремонтованим, чого, мабуть, і слід було очікувати. Але десятьма хвилинами пізніше на мене чекала чергова неприємність: золота обручка, що лежала в скриньці, зникла. І оскільки ще кілька годин тому та була перекинула, і весь її вміст вивернуто назовні, я припустила, що каблучка закотилося або під стілець, або за стіл, або ще кудись. Але пошуки нічого не дали. Не думаю, що її взяла якась із покоївок, особливо з огляду на те, що в скриньці зберігалися й цінніші речі. Вони швидше привернули б увагу злодія, ніж ця надзвичайно проста річ, єдиною перевагою якої була невелика вага. Цілком зрозуміло, що обручку забрав птах.

            Віктор дуже засмутився. Я давно покинула пошуки, а він ще продовжував шукати, пригнічений і змучений. Щодо мене, то я не надаю цій втраті великого значення. Хоча наявність обручки на моєму пальці є досить символічною. За давніх часів вона служила символом успішного завершення комерційної угоди, коли жінку «купували» для потреб чоловіка. Цей звичай народився на Сході і дійшов до наших днів майже в первісному вигляді. Тим більше, носіння обручки недоречне в моєму випадку, бо «товар» з усім, що до нього додавалося, у багато разів перевищував купівельну спроможність покупця, змушеного долучити до власного скромного достатку квітучу молодість та завзятість.

            Я втішала Віктора чим могла. Гладила по голові, відчуваючи себе його матір’ю, а заразом роздумувала над тим, що відчувала б до власного сина, якби у мене він був.

            Я витратила на нього стільки ніжних слів, що настрій його покращав, і я теж змогла зітхнути з полегшенням.

            Але ось що насправді дивно: на килимі я виявила хлібні крихти, наче хтось навмисне заманив птахів…

            Очевидно, фрау Кох все ще відчувала перед нами незручність, бо вже після обіду запросила нас на спільну вечерю. Ми вели невимушену розмову, через що риси хазяйки готелю  стали  м’якшими. Вдача її трохи відтанула, але очікуваної лавини сердечних одкровень не було. Я і словом не прохопилася про зниклу каблучку, зате повідомила їй про незвичайну знахідку та свої підозри. І от тоді, ніби за помахом чарівної палички, все знову повернулося на свої місця! Обличчя фрау Кох застигло. Вона вимовила дуже твердо та розбірливо: «Цього просто не може бути». При цьому її вказівний палець ковзнув у петлю, утворену ниткою перлів, зав’язаною на кінці у великий вузол.                        

            Що міг означати цей жест? Роздратування? Гнів? Розгубленість? Навіть Віктор, помітивши цю разючу зміну настрою, вирішив за потрібне перевести розмову на іншу тему і несподівано став звеличувати мою сміливість і відчайдушність. З яким захопленням він розповідав про те, як у лісах Сінхараджа я власноруч підстрелила величезного кажана, що кружляв над нашим табором!