2

Міс Л. Бергер

5 Третя Авеню

Нью-Йорк

США

Дорога Л. !

            Тут усе саме так, як ти описувала. На щастя, ні морська хвороба, ні тривалі переїзди, ні стомлюючі піші переходи не зіпсували враження від побаченого. Навпаки, після метушні вокзалів, поскрипування возів на старовинних вулицях, ненав’язливого шепоту старих будівель музеїв, який зливається зі звичайним міським гомоном, яскравих вивісок модних магазинів, криків ресторанних закликальників і нескінченної тряски по  роз’їжджених дорогах я раптом переступила межу, що відокремлює один всесвіт від іншого. Тут, у цьому буколічному царстві, немає культурного життя в нашому звичайному розумінні, але навіть опинившись у такій глушині, ти не відчуваєш браку будь-чого. Авжеж це дивно! Різко окреслені гірські піки; щедро зрошені сонцем зелені луки з великими плямами квітів – яскравими, як східна джеллаба; кришталевої чистоти озера, облямовані пишними заростями сосен і рододендрону... Май терпець, Фіоно Уотс, і ще до початку серпня ти побачиш, як зацвітає рожевий верес!

             Вгодовані плямисті корови спочивають, розлігшись на траві,  а глухий дзвін прив’язаних до їхніх  ший дзвіночків відганяє сліпців. Тужлива пастуша пісня розливається вдалині, і їй вторить неповоротка луна, відсікаючи від рядків те, що їй не вдається запам’ятати.

            О, моя люба, тобі добре знайомий цей край, і одна тільки згадка про нього породжує в душі почуття ностальгічного захоплення та світлого смутку. Я ж людина іншого штибу, і боюся, через тиждень-два ця ідилія мені набридне. Що тоді робити? Куди податися?

            Я висловлюю побоювання заздалегідь і дуже сподіваюся, що вони не справдяться. Нині ж, переступивши поріг казкової країни, милуюся всім, що бачу дорогою. Геть думки, що штовхають на шлях нерозсудливості! Геть ненаситний потяг до бродяжництва! Краще я розповім тобі про готель, в якому ми оселилися: стіни його з марципану, вікна з найтоншої карамелі, а всередині пахне ваніллю. Ти посміхаєшся, погойдуючись у своєму кріслі, а я аж ніяк не перебільшую. У ньому здаються лише три спальні, і – треба ж таке! –  ми з Віктором поки що єдині пожильці. Інші очікуються до кінця липня. Таке усамітнення мені не до вподоби, але що вдієш? Щовівторка сюди навідується поштовий автомобіль, щоб забрати кореспонденцію та доставити свіжу пресу. Уяви, тут ніхто не читає американських газет!

            Іншими словами, вгамувавши гординю, я віддаюся на милість природи. Нехай розважає мене ці дні вона чи начинка винного льоху, розташованого тут же, внизу.

            До речі, перед готелем є затишний садок. Витягнуті голівки антириннума чинно кланяються пишній порослі різнобарвної віоли, а там, вдалині, за вкритими соковитою травою пагорбами, видніється кілька самотніх дерев, що стоять на одшибі. Це сосни. Кажуть, вони ростуть у горах так повільно, що деякі доживають до поважного віку в чотириста, а то й п’ятсот років! Навіть звідси я можу завважити, що це гіганти, яких не зустрінеш у наших краях. Хто-небудь та й знайшов притулок у їхніх кронах, і, посидівши під ними, я сподіваюся насолодитися пташиним щебетом під час недовгого відпочинку після пішої прогулянки.

            Здається, я знову забігаю уперед, віддаляючись від так люб’язно наданого нам даху над головою, а тобі хочеться дізнатися, як ми влаштувалися.

            Усередині наш пряниковий будиночок нічим не гірший, ніж зовні. Навіть кращий. На першому поверсі розташовані простора вітальня та їдальня, кухня та кімнати для обслуги. На другому – кімнати для гостей. Все обставлено зі смаком, без гострих кутів, але з перламутровими вставками – тумби, столи, крісла, ліжка і навіть дерев’яні рами величезних, майже в людський зріст дзеркал інкрустовані ними. Від білих простирадл віє альпійською свіжістю, а куточки наволок – ах, ти просто не повіриш! – оздоблені мереживом! З вікон відкривається чудовий вид на широкі пасовища та гірські схили. Маю визнати, тут пречудово.

            Ти запитаєш, хто ж хазяйнує в цьому казковому місці? Хто заманює сюди втомлених подорожніх, які шукають душевного спокою? Може, це – зла стара, крива і горбата, з розпатланим волоссям, яке стирчить на всі боки; відьма, яка напускає чари, щоб приспати пильність випадкового мандрівника і зварити його у величезному казані? Я розчарую тебе. Фрау Кох – чепурна жінка років п’ятдесяти п’яти, на чиїй голові кожен сивий локон ретельно зачесаний. Вона носить строге чорне вбрання, яке свідчить про втрату. Як на мене, втрату таку давню, що деякі її звички нагадують чудасії старої дівки (о, на цьому я розуміюся чудово!). Всі її пальці унизані каблучками та масивними перснями, а на шиї метляється  дюжина всіляких прикрас – від ниток чорних індійських перлів, агатових намист, срібних ланцюжків з підвісками та без до круглого позолоченого годинника. І все це неймовірне різноманіття, доповнене дешевими латунними брошками і роговим гребенем, відразу ж впадає в око. Воно заразом зачаровує і дивує, як китайський ковтач мечів на арені цирку.

            Здається, фрау Кох трохи насторожив мій зацікавлений погляд, оскільки вона привітала нас у найстриманішій манері. Її посмішка, здавалося, входила до обов’язкового переліку послуг. А втім, у неї напрочуд рівні зуби, що робить навіть формальність приємною.

            Повір моєму досвіду, не тільки в людині, а й у кожному будинку є свої дива. Це може бути будь-що: суцільне цегляне муровання за замкненими на ключ дверима; забите вікно, що виходить у відокремлений, зарослий бур’янами куточок саду; ліфт, який ніколи не зупиняється на тринадцятому поверсі по п’ятницях. Єдиною дивиною нашого тимчасового житла є його обслуга. На вигляд звичайна і добре вишколена, але настільки непомітна, що створює хибне враження, ніби в будинку все робиться саме собою. Навіть із кухні не чути звичного брязкання. Ні кроків, ні розмов. Мені доводилося кілька разів зустрічати покоївок, які поспішали у своїх справах. Усі вони молоді і надзвичайно ввічливі, люб’язно відповідають на запитання і зникають так само раптово, як і з’являються.